Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

вдалині. Усі в келії стояли мовчки, дивлячись на слово, надряпане вуглиною на столі.

— Червет?.. — спитав Торн.

— Червет… — проказав за ним Дженнінгс.

— Це по-італійському?

Обидва повернулися до ченця, що так само дивився на те слово, а потім і до Спіллето.

— Вам це слово про щось говорить? — спитав Торн ченця.

— Черветері, — відповів той. — Гадаю, це Черветері.

— А що воно таке? — запитав Дженнінгс.

— Це давнє місце поховання. Ще етруське. Кладовище Сант— Анджело.

Усе тіло священика знов затрусилося, він застогнав, так наче поривався щось сказати. А тоді враз затих.

Торн і Дженнінгс поглянули на ченця. Той похитав головою і гидливо сказав:

— Черветері — це купа руїн. Там була гробниця Тухулки.

— Тухулки? — перепитав Торн.

— Був у етрусків такий бог-демон. Вони поклонялися дияволові. А ту гробницю шанували як святиню.

— Чому він написав це слово?

— Я не знаю.

— А де воно, те Черветері? — спитав Дженнінгс.

— Там нічого немає, синьйоре, крім могил… та ще здичавілих собак.

— Де воно? — нетерпляче перепитав Дженнінгс.

— Ваш шофер має знати. Кілометрів за п’ятдесят на північ від Рима.

Торн і Дженнінгс насилу добудилися таксиста, потім довго чекали при дорозі, поки він справляв у кущах свою нужду. Тепер, дізнавшись, куди хочуть їхати його пасажири, водій уже шкодував, що зв’язався з ними. Побожні люди уникали Черветері, особливо поночі, а завидна їм було туди ніяк не доїхати.

Грозова негода поширилася з Рима на околиці, і безнастанний дощ дуже вповільнював їхнє просування, а надто коли з’їхали з шосе на старий путівець, розгрузлий і вибоїстий. Один раз машина геть застрягла, вскочивши заднім колесом у баюру, і всі троє мусили вийти і штовхати її. Торн і Дженнінгс змокли до рубця й хапали дрижаки. Дженнінгс поглянув на годинник — близько півночі. Це було останнє, що він запам’ятав того дня. Потім він заснув, а коли прокинувся, машина стояла. Торн спав поряд, загорнувшись в якесь укривало. На передньому сидінні хропів водій, і Дженнінгс бачив його черевики, геть обліплені болотом.

Трохи поморочившись із ручкою, він відчинив дверці, вийшов у темряву й став біля найближчого кущика справити малу потребу. Небо на обрії вже світлішало, ніч доходила кінця. Дженнінгс напружив зір, намагаючись розгледіти, куди ж це вони заїхали. Помалу до нього дійшло, що це вже й є Черветері. Попереду виднілася шпичаста залізна огорожа, а за нею на тлі передсвітанкового неба бовваніли темні обриси надгробків.

Він повернувся до машини, ковзнув поглядом по сонному Торнові, а тоді позирнув на годинник. Було десять хвилин до п’ятої. Дженнінгс відчинив передні дверці, взяв водієві ключі, потім пішов до багажника й відімкнув його. Потемки намацав свою камеру й заклав у неї нову касету з плівкою. Перевірив бліц. Лампа сяйнула, на мить засліпивши йому очі, і він аж заточився. Потім почекав, доки очі знову звикнуть до темряви, почепив апарат на шию, і в цю мить в око йому впав монтувальний ломик, що лежав у кутку багажника серед масного ганчір’я. Дженнінгс витяг його, оглянув і застромив за пояс, а тоді тихенько зачинив багажника і подався в бік іржавої залізної огорожі. Від землі тягло холодною вогкістю, він скоро змерз і дрібно тремтів, ідучи попід огорожею в пошуках воріт. Та воріт усе не було. Дженнінгс перевірив, чи надійно висить апарат, виліз на стовбур дерева, що росло під самою огорожею, і ступив на горішню залізну перекладку. На мить утратиь рівновагу, похитнувся, і, роздерши пальто об гострий шпичак, важко гупнув додолу. Опинившись по той бік огорожі, він звівся на ноги, поправив на шиї камеру й рушив у глиб кладовища. Небо дедалі ясніло, і тепер Дженнінгс уже міг розгледіти навколо себе могили та побиті надгробки. Ті кам’яні боввани, хоча й поруйновані безжальним часом, справляли враження справжніх витворів мистецтва. їхні потемнілі й потріскані кам’яні обличчя холодно й відчужено споглядали нічних гризунів, що шастали між могилами.

Незважаючи на вогкий вранішній холод, Дженнінгс відчув, що починає упрівати. Нервово озираючись, він посувався далі. І весь час йому здавалося, ніби за ним хтось спостерігає. Він поминав статую за статуєю, і всі вони неначе проводжали його своїми порожніми очима. Дженнінгс зупинився, щоб заспокоїтись і звести дух. Поглянув угору. Просто перед ним височіла величезна фігура ідола, що дивився на нього згори вниз із застиглим на кам’яному обличчі гнівом. Дженнінгса наче жаром усипало: вирячені очі боввана владно вимагали, щоб він забирався геть. Порослий густою шерстю лоб, широкий роздутий ніс, хижо роззявлений рот з товстими губами…

Дженнінгс переборов страх, підніс до очей камеру й зробив три знімки зі спалахом, що трьома блискавицями висвітлив кам’яне обличчя ідола…

Торн розплющив очі й побачив, що Дженнінгса немає. Він виліз із машини, роззирнувся й угледів неподалік кладовище з давніми надгробками, що на них тільки-но впали перші промені сонця.

— Дженнінгсе!

Відповіді не було. Торн підійшов ближче до огорожі кладовища й знову гукнув Дженнінгса. Віддалік почувся якийсь звук. Торн ухопився за слизьку від роси огорожу й, напруживши всі сили, переліз на той бік.

— Дженнінгсе!

Та більш не чути було ані звуку. Торн подався шукати Дженнінгса в тому лабіринті напівзруйнованих кам’яних ідолів. Посувався він повільно. Черевики чвакали в розгрузлій землі. Нараз перед ним наче із землі виросла якась страхітлива кам’яна химера, і йому стало моторошно. Мертвотна тиша довкола була важка й гнітюча. Все, що його оточувало, здавалося, раптом завмерло. Таке відчуття Торн уже колись спізнав. Тоді, в Пірфорді, коли він розгледів у темряві двоє жовтих блискучих очей, що пильнували за домом. Отож і тепер зупинився, подумавши, що й тут хтось може за ним стежити. Він поглянув на статую, яка сполохала його, і раптом помітив поряд велике розп’яття, вкопане в землю догори ногами. Торн прикипів до місця. Звідкись із-за кущів почулася хода. Хтось швидко простував до нього. Торн порвався був тікати, але ноги не корились йому, і він став наче вкопаний, з розширеними від жаху очима.

— Торне!..

Це був Дженнінгс. Засапаний, з нестямним поглядом, він продирався просто крізь кущі. Торн важко дихав, його аж тіпало. Дженнінгс швидко підійшов до нього. В руках у нього був залізний ломик.

— Знайшов! — вигукнув він. — Знайшов!

— Що ви знайшли?

— Ходімо! Йдіть за мною!

Майже бігцем вони рушили вперед. Дженнінгс перемахував через могили та повалені надгробки незгірш за справного солдата в бігу з перешкодами. Торн з останніх сил намагався не відставати від нього.

— Ось вони! — сказав Дженнінгс, зупинившись на прогалинці між надгробками. — Погляньте! Це те, що ми шукали.

Перед ними