Жоржі Амаду - Капітани піску

заняття уготувала їм доля… Він же хотів, щоб з них повиходили роботящі люди, чесні, гідні. Треба діяти помалу. Не брутальною карою. З виправної колонії виходили найгірші. Брутальною тілесною карою не досягнеш нічого. Господи, почуй… Там брутальна кара… Тільки терплячістю, добротою… Христос теж думав так… Чому — як комуніст?.. Бог може говорити з невігласом… Покинути дітей? Парафія втрачена… Стара мати буде плакати… А сестрина кар'єра в училищі? Адже вона теж хоче вчити дітей. Але це будуть інші діти, діти з книжками, з батьком, з матір'ю. Вони не будуть такими, як ці безпритульні, що сплять просто неба, під мостами, на складах… Він не може кинути їх. З ким буде бог? З каноніком чи з бідним священиком? А вдова… Ні, бог — із священиком… Він з Жозе Педро… Я зовсім невіглас, щоб чути голос бога… (Жозе Педро піднявся на паперть). Але іноді бог говорить з невігласом. (Він вийшов з церкви і знов прислонився до стіни). Він буде діяти, так. Якщо він помиляється, бог простить його… «Добрі наміри не виправдують поганих вчинків». Але бог — вища доброта… Він, падре, буде діяти… Капітани піску, можливо, не стануть злодіями… А хіба це не буде велика радість для Христа? Так, Христос усміхається. У нього радісне обличчя. Він усміхається падре Жозе Педро. Спасибі, господе мій, спасибі.

Падре стає навколішки на вулиці, піднімає руки до неба. Але бачить людей, які посміхаються. Тоді він устає, зляканий, і вскакує до трамвая.

Якийсь чоловік зауважує:

— Дивіться, п'яний падре. Який сором!

На трамвайній зупинці всі сміються.

Гульвіса натиснув чорним нігтем і прорвав пухир. Рука вся вкрита пухирями. Він відчував гарячку й кволість у тілі. Ясно, що в нього віспа. На місто бідняків обрушилася віспа… Лікарі говорили, що пошесть іде на спад, але траплялося ще чимало випадків захворювання, і щодня до лазарету відвозили нових людей. «Звідти не вертаються», — подумав Гульвіса. Навіть Алміро, через якого зчинився такий великий галас. Він теж не вернувся. Він був славний хлопець, він не докучав нікому. Безногий зчинив скандал. Але після того, як дізнався, що Алміро помер у лазареті, він став ще замкнутішим, вважаючи себе винним у смерті Алміро. Розмовляв він тільки зі своїм собакою. «Скінчиться тим, що він збожеволіє», — подумав Гульвіса.

Він закурив сигарету. У складі був тільки Професор. У ці вечірні години важко було застати кого-небудь у складі. Професор попросив сигарету. Гульвіса кинув йому одну, пройшов у куток і склав у клуночок свої манатки.

— Ти що, йдеш? — запитав його Професор. Гульвіса рушив до нього, взявши клуночок під пахву,

— Не кажи нікому. Тільки Педро Кулі.

— Куди ти йдеш?

Мулат зареготав:

— До лазарету.

Професор глянув на його руки, вкриті пухирями, на шию.

— Ти не підеш, Гульвісо!

— Чому, брате?

— Ти ж знаєш… Це певна могила.

— Ти що ж думаєш — я залишуся тут, щоб заражати інших?

— Ми лікуватимемо тебе.

— Усі й умруть. В Алміро був дім. У мене нема нікого.

Професор замовк. Йому хотілося так багато сказати. Мулат стояв перед ним з клуночком під пахвою, весь вкритий пухирями.

— Ти скажи Педро Кулі, — озвався Гульвіса. — Іншим не треба.

— Невже ти справді підеш? — тільки й зміг сказати Професор у відповідь.

Гульвіса кивнув. Вони вдвох вийшли зі складу. Гульвіса глянув на місто, зробив прощальний жест. Це було, як прощання назавжди. Гульвіса був волоцюга, а ніхто так не любить свого міста, як волоцюги. Він подивився на Професора.

— Коли ти зробиш мій портрет… Адже ти зробиш?

— Зроблю, обов'язково зроблю, Гульвісо. (Професорові хотілося сказати йому щось ніжне, як рідному братові).

— Не малюй мене вкритого пухирями. Не треба.

Його тінь зникла в сутінках, що огорнули піщаний берег. Професор залишився мовчки стояти, горло його стискалось. Але йому здавалося чудовим, що Гульвіса йде назустріч смерті, не бажаючи заражати інших. У таких людей замість серця зірка, і коли вони помирають, їхні серця залишаються на небі. Так говорить Божий Улюбленець. Гульвіса був ще хлопчак, але в нього вже була зірка замість серця. Його силует пропав у присмерку. І тоді певність, що він ніколи більше не побачить свого приятеля, сповнила Професорове серце. Він відчував, що його приятель іде назустріч смерті.

На макумбах на честь Омолу негри, яким загрожувала віспа, співали:

Хай усі мої віспини

Добре випрасує праска,

Хочу я гладеньку шкіру!

Омолу, їдь у сертан

І бери з собою віспу.

Омолу розповсюджувала віспу в місті. Це була помста місту багатіїв. Але в багатіїв є вакцина, а що знає Омолу про вакцину? Вона була убога богиня з африканської пущі. Богиня негрів-бідняків. Що вона могла відати про вакцину? І ось віспа спустилася в Нижнє місто, заражаючи народ Омолу. Все, що могла зробити Омолу, це обернути чорну віспу в білу, в дурну білу віспу. І все ж негри вмирали, вмирали бідні люди. Омолу говорила, що їх убиває не біла віспа. Зовсім ні. Омолу хотіла, щоб біла віспа лише позначала її чорних синів. Убивав же їх лазарет. Проте макумби просили, щоб вона вивела віспу з міста, вивела геть до багатих латифундистів сертану. У них гроші, багато землі, і вони також нічого не знали про вакцину. Й Омолу сказала, що вона вирушить до сертану. Негри, жерці-огани, дочки й батьки святого співали:

Вона справді наша мати,

Може нам допомогти…

Омолу обіцяла вирушити. Але щоб чорні сини її не забули, вона говорила їм у прощальній пісні:

Ну, синочки, прощавайте,

Я іду, але вернусь…

Якось уночі, коли барабани гриміли на макумбах, однієї таємничої ночі Баїї Омолу скочила на поїзд лінії «Бразільський Схід» і вирушила до сертану Жоазейро. Віспа вирушила з нею.

Гульвіса вернувся худий, одяг висів на ньому, як на жердці. Все лице його було подзьобане віспою. Хлопці дивилися на нього боязко, один Професор кинувся йому назустріч:

— Ти таки оклигав, мулате?

Гульвіса посміхнувся. До нього стали підходити й потискувати руку. Педро Куля обняв його:

— Молодець, мулате!

Підійшов Безногий, Жоан Здоровило всівся поряд з Гульвісою. Мулат дивився на друзів. Курив сигарету. Рука його була — шкіра та кістки. Він мовчав, любовно оглядаючи старий склад, хлопців, пса, що лежав у Безногого на колінах.

Жоан Здоровило спитав:

— Ну, як там було, в лазареті?

Гульвіса обернувся з виразом огиди на обличчі. Якусь хвилю він сидів мовчки. Потім насилу видавив із себе:

— Бодай і не згадувати! Це страх божий. Коли туди попадеш,