Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

хай їм чорт. Старий гунн — то справжній солдат. Одначе й вони знесиліли. Всі ми знесиліли. Я спитав про Росію. I росіяни вже знесиліли, сказав він. Скоро я сам побачу, що й вони знесиліли. I австріяки теж знесиліли. От якби їм підкинути кілька гуннських дивізій, вони б ще себе показали. Як він гадає, чи наступатимуть вони цієї осені? Ще б пак, звісно, що наступатимуть. А італійці знесиліли. Всі знають, що вони знесиліли. Старий гунн ударить через Трентіно й перетне залізницю під Віченцою, отоді побачимо, якої заспівають італійці. Австріяки уже пробували зробити це в шістнадцятому, сказав я. Але без німців. Так, сказав я. А втім, навряд чи вони вдадуться до цього тепер, сказав він. Так занадто просто. Вони вигадають щось мудріше, і це геть знесилить їх. Мені треба йти, сказав я. Час повертатись до госпіталю.

— До побачення, — сказав він. I весело додав: — Хай щастить в усіх ділах! — Його всесвітній песимізм аж ніяк не в'язався з веселою вдачею.

Я зайшов у перукарню й поголився, потім попростував до госпіталю. Моя нога вже так зміцніла, що кращого й бажати було годі. За три дні перед тим я був на комісії. Мені залишалось усього кілька процедур до кінця лікування в Головному госпіталі, і я йшов бічною вулицею, намагаючись не кульгати. Під склепінчастим під'їздом одного будинку якийсь старий вирізував паперові силуети. Я спинився подивитись. Йому позували двоє дівчат, і він вирізував їхні силуети вкупі, швидко орудуючи ножицями й раз по раз нахиляючи голову вбік, щоб позирнути на дівчат. Дівчата хихотіли. Він показав силуети мені, а тоді вже наклеїв їх на білий папір і віддав дівчатам.

— Он які красуні, — сказав він. — А ви не хочете, лейтенанте?

Дівчата пішли, роздивляючись свої силуети і сміючись. Обидві були гарненькі. Одна з них працювала у кав'ярні проти нашого госпіталю.

— Ну зробіть, — сказав я.

— Зніміть кашкета.

— Ні. В кашкеті.

— Буде не так гарно, — сказав старий. — Зате, — усміхнувся він, — дуже войовниче.

Він заходивсь обрізувати складений удвоє чорний папір, потім розняв готові профілі, наклеїв їх на картку й подав мені.

— Скільки з мене?

— Пусте. — Він махнув рукою. — Я зробив їх вам за спасибі.

— Ну будь ласка. — Я витяг з кишені кілька монет. — Зробіть мені приємність.

— Ні. Мені самому було приємно вирізати їх. Подаруйте своїй дівчині.

— Дуже вам дякую. Бувайте здорові.

— Ходи здоровий, синку.

Я повернувся у госпіталь. Там мене чекали кілька листів, один з них службовий. Мені надавали тритижневу відпустку на одужання, а потім я мав повернутися на фронт. Я уважно перечитав листа. Еге ж, отак воно. Відпустка починалася з четвертого жовтня, того самого дня, коли я закінчував курс лікування. Три тижні — це двадцять один день. Отже, двадцять п'ятого жовтня. Я сказав у госпіталі, що знов іду, й подався до ресторану на тій-таки вулиці, майже поруч госпіталю, повечеряти і почитати листи й «Corriere della Sera»[24]. Один лист був від мого діда: родинні новини, патріотичні гасла, чек на двісті доларів та кілька газетних вирізок; ще був нудний лист від нашого священика, лист від одного знайомого, який служив у французькому авіазагоні й весело проводив час у гурті відчайдушних гультяїв, про що й сповіщав мене; та ще коротка писулька від Рінальді. Він запитував, чи довго я ще думаю огинатися в Мілані й що нового взагалі. Крім того, просив привезти грамофонних платівок і додав до листа їх список. За вечерею я випив малу пляшку к'янті, потім кави з коньяком, дочитав газету, поклав у кишеню листи, а газету залишив на столику разом з чайовими і пішов собі. Повернувшись до своєї кімнати в госпіталі, я роздягся, надів на себе піжаму та халат, спустив штору на балконних дверях і, сівши на ліжку, взявся читати бостонські газети з паки, що її місіс Маєрс залишила для своїх любих хлоп'ят. Чікагські «Білі гетри» здобули почесний вимпел Американської ліги, а нью-йоркські «Гіганти» вели перед серед команд Національноі ліги. Крихітка Рут грав у нападі бостонської команди. Газети були нудні, новини в них провінційні та безбарвні, а воєнні вісті застарілі. Щодо американської армії — усе тільки про підготовчі табори. Добре, хоч я не потрапив у підготовчий табір. Єдине, що можна було читати, — це бейсбольні новини, але мене вони анітрохи не цікавили. Надто багато газет було в тій паці, щоб читати їх з інтересом. Та ще й далеко не нові. А проте якийсь час я знічев'я читав їх. Цікаво, подумав я, чи закриють провідні бейсбольні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, що ні. Онде в Мілані й досі бувають перегони, хоч становище на фронтах таке, що гірше нікуди. А от у Франції іподроми позакривали. Звідти й привезли отого нашого коня, Япалака. Кетрін заступала на нічне чергування о дев'ятій. Я чув, як вона спершу обходить палати, і навіть раз побачив її мигцем крізь відчинені двері. Вона обійшла всі палати на поверсі, а тоді вже прийшла до мене.

— Я затрималася, любий, — сказала вона. — Було багато роботи. Ну, як ти тут?

Я розповів їй про газети і про відпустку.

— От і добре, — сказала вона. — Куди ти думаєш поїхати?

— Нікуди. Я залишуся, тут.

— Дурниці. Ти тільки придумай куди, і я поїду з тобою.

— Як же ти це влаштуєш?

— Не знаю. Але влаштую.

— Ти справжнє золото.

— Ой ні. Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати.

— Що ти маєш на думці?

— Нічого. Оце тільки подумала, якими нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили.

— I все ж, я гадаю, тобі не так легко буде вирватись.

— Пусте, любий. Якщо не буде іншої ради, просто поїду, та й годі. Але до цього не дійде.

— Куди ж ми поїдемо?

— Мені байдуже. Аби тільки там не було знайомих.

— Тобі справді байдуже, куди їхати?

— Так. Куди завгодно.

Її щось видимо гнітило й зв'язувало.

— Що з тобою, Кетрін?

— Нічого. Зі мною нічого.

— Неправда.

— Правда, нічого.

— Я ж бачу. Скажи, люба. Мені ти можеш сказати.

— Ні-ні, нічого.

— Скажи.

— Не хочу. Боюся тебе засмутити чи стривожити.

— Та ні, не бійся.

— Ти певен, що ні? Мене воно не тривожить, я боюся за тебе.

— Коли тебе не тривожить, то не стривожить і мене.

— Я не хочу цього казати.

— Скажи.

— Я повинна сказати?

— Так.

— У мене буде дитина, любий. Скоро вже три місяці. Тебе це не тривожить, ні? Ну прошу тебе,