Ів-Марі Лунд - Викрадач ангелів

— Ви, певно, страшенно стомилися, ви всі, — сказала вона. — Якщо допоможете мені принести все, що в нас є — перини, ковдри, подушки — то кожному знайдеться місце, де спати.

Кивнувши матері головою, Фабіан махнув рукою своїм друзям, і вони з Вітою подалися шукати постіль. Нав’ючені ковдрами, подушками й старими перинами з гагачого пуху, вони, перевальцем спустившися сходами вниз, занесли те все до вітальні. Там усе товариство досить непогано розташувалося. Кресп ліг на канапі, вкутавшись пледом, а решта вклались долі, в кріслі й на великому письмовому столі. Пастора Віта відвела в кухню, де стояв старезний тапчан. У розкладеному вигляді він перетворювався на ліжко на одну особу. Під пастором він добряче вгнувся.

— Мені тут буде зручно, — вдоволено сказав він. — Як тільки розвидниться, ми, певно, подивимось на речі інакше.

Четверо друзів пішли спати до Фабіанової кімнати.

Коли Віта, побажавши добраніч, вийшла, Фабіан похвалився вісткою від Фелікса. Діти трохи занепокоїлися.

— Ми не можемо дозволити йому бути самому в церкві! — скрикнула Роза. — Хтозна, що той негідник Фенвік із ним зробить.

— Фелікс попросив, щоб ми нічого не вигадували й не виходили надвір, — сказав Фабіан. — Почекаємо, коли він знов озветься. Але якщо до суботи не отримаємо від нього вістки, то підемо до церкви, незважаючи ні на яку негоду.

Вони повлягалися, й одне за одним поснули. Крізь завивання бурі Фабіан чув, як вони дихали й хропіли. Він накрив голову подушкою, щоб затулитися від блискавки й гуркотіння грому, аж тоді й сам заснув.

14

Наступного ранку Фабіан прокинувся від того, що щось упало йому на голову, й глипнув угору. Зі шпарини в стелі текла вода. Очевидно, додолу полетіла не тільки черепиця, бо тепер дощ проникав усередину, хоч над дитячою кімнатою ще було горище.

Він збудив друзів, і вони разом пересунули матрац так, щоб той не намок.

У передпокої метушились дорослі — з горища, де була Вітина майстерня, вони брали чисті полотна й готові картини, й через люк подавали їх Франсові. Оскільки батько не міг підняти руки, Фабіан із друзями кинулись йому на допомогу. Незабаром на широкому сходовому майданчику вздовж стіни постав цілий ряд полотен.

Пастор ходив од картини до картини, роздивлявся їх і щось роздумував. Коли Віта спустилася драбиною з горища, він так пильно глянув на неї, ніби побачив уперше.

— Горщик квітів розбив у даху слухове вікно, — сказала вона, переводячи дух. — Навіть у вітальні протікає стеля. Треба мерщій позатикати дірки.

Але поки що вони поставили у вітальні відро. Капало ритмічно й невтомно, і дуже скоро у відрі вже назбиралось чимало води.

М’ясник Бус і пекар Діс майже цілий день затикали дірки й шпарини на даху над вітальнею і спальнею. Погода не поліпшувалась, радше навпаки, тож досі годі було заводити балачку про те, щоб розходитися по домівках. Денне світло ледь пробивалося крізь густу пелену хмар, і по обіді стало так темно, як то буває пізно восени. Буря не переставала лютувати, хоч проливна злива, здавалося, взяла паузу.

Всі зібрались у вітальні, аж тут органіст Птахоспів раптом підняв руку.

— Цсс! — стиха мовив він. — Що це таке? Ану, тихіше!

Спершу до них долинув тільки гул бурі, дощ і дзенькіт ще кількох розбитих черепичин. Та потім вони збагнули, про що казав Птахоспів. Крізь завивання вітру й ляпотіння дощу вони добре чули якийсь стук. Хтось стукав у двері. Й не просто стукав, а грюкотів! Той (чи ті), хто був за дверима, очевидно, стояв там давно, бо грюкання ставало дедалі нетерплячіше.

Франс пішов одчиняти.

Людям у вітальні було чути, як господар відсунув великий старий засув і відчинив двері. Потім до них долинули голоси, спершу тихі, потім сердиті й схвильовані. Двері важко зачинилися.

Франс завів до вітальні чотирьох чоловіків: троє з них були хмурі, як сичі, особи, зодягнені в рясоподібні чорні дощовики, що робили їх схожими на змоклих ченців. Великі каптури були так низько насунуті на лоби, що ховали обличчя, а під пахвами в тих чоловіків стриміли чорні течки. Позад них стояв Оксамитовий Лицар.

Особи, схожі на ченців, відкинули каптури й показали обличчя: то були лікар Маґель, поліцейський Таґ і змішувач фарб Фабер, батько Турда! Що вони тут забулися?

З них стікала вода. Оксамитовий Лицар і досі був бездоганно вбраний у чорний оксамитовий костюм і білий капелюх, на якому не було й сліду від дощу й бурі. Як це в нього так вийшло? До того ж він і досі був у темних окулярах, які робили його на вигляд не страшним, а лише смішним. Сигара, звісно, була, погашена, але все ще стриміла в його роті. Він окинув задоволеним поглядом кімнату.

— Ого скільки людей в одному вулику, — сказав він, потираючи долоні. — Чудово!

Оксамитовий Лицар засміявся так, що задзвеніли шибки на вікнах.

— А це часом не Кресп власною персоною? — презирливо спитав він. — Ну й що ти тут робиш, неборако? Бачу, поклав ногу на стілець. То, може, Маґелю, оглянь її.

— Нема потреби. Я впав! — промимрив Кресп і ще більше зіщулився. — Хлопці мені допомогли.

— Я так і знав, — сказав Оксамитовий Лицар. — Це дуже хоробрі хлопці.

Промовляючи ті слова, він посміхався, але було помітно його роздратованість.

— Ці добродії мають нам щось сказати, — мовив Франс.

Голос у нього був крижаний, і Фабіан раптом збагнув, що батько гнівається, — таким він його ще зроду не бачив.

— Ідеться про те, що ви ігноруєте нашу пропозицію. Донині лише третина мешканців вашого міста згодилися тренувати дітей на футболістів і перебратися до бурґомістрового маєтку зі своїми синами й дочками!

Від несподіванки Роза підвела очі. Виходить, вони все-таки зважили на її побажання. Це було щось нове. Але чому?

Поліцейський, немовби почувши пароль, вийняв із течки купу паперів і поклав її на стіл.

— Це контракти, підписані за день, — переможно сказав він. — Їх тут понад п’ятдесят.

Оксамитовий Лицар вишкірився. Він спокійнісінько всівся на канапу, відкинувся на її спинку і поклав ногу на ногу — Фабіан уже бачив, як він робив це раніше. Потім Оксамитовий Лицар уп’явся очима в Райна.

— Ти такий показний хлопчина, — улесливо сказав він. — Тобі треба умовити свого батька пристати на нашу пропозицію. Нам потрібні такі дужаки, як ти. З тебе може вийти прекрасний воротар, подумай про це!

— Ні, дякую! — рішуче відказав Райн.

Оксамитовий Лицар подався вперед, збираючись переконувати хлопця далі, але раптом осівся й прикипів очима до свого чобота. Він помітив, що там бракувало шпори.