Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

class="a">[7] це були останні слова, які йому зустрілися, вони піднімалися мов легенькі бульки, зелена щедротність клумби була там, небачена, неназвана, повнота присутности перед його очима, воно іде, воно йде. Воно розпанахало його, мов серп, воно було надзвичайне, відчайдушне, захопливе. Відкритий, відкритий, стручок репає, відкритий, відкритий, сам переповнений вічністю, педераст, покидьок, боягуз. Я бачу; ні. Навіть не бачу — на мене дивляться. Він був предметом погляду. Погляду, який нишпорив у самісіньких глибинах його істоти, просягав у нього, мов удар ножа, і не був його поглядом; непрозорий погляд, уособлений морок, який чекав на нього там, у глибинах його істоти, і прирікав його бути самим собою, боягузом, лицеміром, педерастом навік. І він сам, який дригонить під цим поглядом, і кидає виклик цьому поглядові. Погляд. Морок. Так, немовби морок був поглядом. Я видимий. Прозорий, прозорий, прошитий наскрізь. Але ким? Я не сам, голосно сказав Даніель. Еміль випростався.

— Що сталося, пане Серено? — поспитався він.

— Я питав, чи скоро ви закінчите, — відказав Даніель.

— Та рухаюся потроху, — сказав Еміль, — за кілька хвилин упораюся.

Він не квапився знову копати, з якоюсь зухвалою допитливістю дивився на Даніеля. Та це був людський погляд, той, яким можна дивитися. Даніель підвівся, він тремтів од страху.

— Ви не втомлюєтеся копати на такій спекоті?

— Я звик, — відказав Еміль.

В нього були прегарні груди, трохи тлусті, з двома крихітними рожевими пипками; він з викликом сперся на заступа; за три кроки… Даніель зазнав химерної втіхи, більш терпкої, ніж звичайне ласолюбство; цей погляд.

— Надто вже гаряче тут мені, — сказав він, — піду трохи спочити.

Він ледве помітно схилив голову і піднявся на ґанок. В роті у нього пересохло, та він вирішив: у кімнаті, за опущеними шторами, він продовжить експеримент.

Сімнадцята година п'ятнадцять хвилин у Сен-Флурі. Пані Аннекен проводжала свого чоловіка на вокзал; вони пішли крутою стежиною. Аннекен був у своєму спортивному костюмі й ніс наплічника; він узув нові черевики, які муляли йому ноги. Напівдорозі вони здибали пані Кальве. Вони зупинилася біля будинку нотаріуса, щоб трохи звести подих.

— Ох, бідолашні мої ніженьки, — угледівши їх, сказала вона. — Геть уже стаю старою.

— Ви свіжі, як ніколи, — відказала пані Аннекен, — небагато людей можуть піднятися таким крутим узвозом і не захекатися.

— А куди це ви так біжите? — поспиталася пані Кальве.

— Ох, сердешна моя Жаніно, — сказала пані Аннекен, — таж я проводжаю чоловіка. Він їде, його призвали до війська!

— Не може бути, — вигукнула пані Кальве. — А я й не знала! Нічого, нічого не вдієш! — Аннекенові здалося, що вона дивиться на нього з особливим інтересом. — Напевне, прикро їхати з дому такої гожої днини, — додала вона.

— Овва! — сказав Аннекен.

— Він дуже хоробрий, — сказала пані Аннекен.

— Щасливої дороги, — сказала пані Кальве, усміхаючись Аннекенові. — Вчора я так і сказала своєму чоловікові: французи мужньо вирушать на фронт.

Аннекен відчув себе молодим і хоробрим.

— Вибачте, — сказав він, — час іти.

— Ну, тоді до зустрічі, — відказала пані Кальве.

— О… до зустрічі, до зустрічі! — твердо виголосив Аннекен.

Вони знову побралися стежиною; Аннекен ішов жвавою ходою, й пані Аннекен сказала йому:

— Помаліше, Франсуа, я не встигаю за тобою, в мене ж серце.

Дорогою вони зустріли Марі, в якої син служив у війську. Пан Аннекен гукнув до неї:

— Може, щось переказати вашому синові, Марі? Можливо, я здибаю його десь; я ж бо знову солдат.

Марі, здавалося, була вражена.

— Ісусе! — вигукнула вона, вдарившись у поли.

Аннекен махнув їй рукою, й вони увійшли до вокзалу.

Квитки компостував Шарло.

— Ну, що, пане Аннекене, — поспитався він, — цього разу буде велике бум-бум?

— Зім-будабум, румба кохання, — відказав Аннекен, простягаючи йому свій квиток.

Нотаріус добродій Піно був на пероні. Він гукнув до них здалеку:

— Ну, що їдемо на гульки в Париж?

— Авжеж! — сказав Аннекен. — Або ж на наших шкурах погуляють в Нансі. — І понуро додав: — Мене призвали.

— Ох, он воно що! — сказав нотаріус. — А що, у вас мобілізаційна посвідка номер два?

— А певно!

— Ти бач! — сказав нотаріус. — Ну, та ви хутко повернетеся: все воно радше задля годиться.

— Я не дуже певний цього, — шорстко відказав Аннекен. — Знаєте, в дипломатії бувають такі вибрики, коли все починається фарсом, а закінчується кров'ю.

— І що… ви ладні воювати за чехів?

— Чехи там чи не чехи, а воюють завжди надаремне, — відказав Аннекен.

Вони зареготалися і помахали одне одному. На вокзал уже заїжджав паризький поїзд, та пан Піно встиг поцілувати руку пані Аннекен.

Аннекен піднявся у своє купе без допомоги рук. Він з маху жбурнув свого наплічника в куток, вийшов у коридор, опустив шибку й усміхнувся своїй дружині.

— Ку-ку, ось і я! В мене все гаразд, — сказав він. — Місця вистачає. Якщо так буде й далі, то я зможу вкластися й подрімати.

— Ох, у Клермоні сяде сила-силенна люду.

— Того я й боюся.

— Пиши мені, — сказала вона. — Потроху щодня, недовгі листи.

— Домовилися.

— Не забувай надівати фланелеві пояси, зроби мені таку милість.

— Клянуся тобі, — з комічною врочистістю сказав він.

Аннекен випростався, пройшов коридором і спустився на східці.

— Поцілуй мене, старенька, — сказав він.

І поцілував її в обидві щоки. Вона пролляла дві сльозини.

— Боже милий! — сказала вона. — Всі… всі ці прикрощі! Тільки їх нам бракувало.

— Ну ж бо, ну! — сказав він. — Цить! Цить! Хіба ж тобі хочеться…

Вони замовкли. Він усміхався їй, вона дивилася на нього, усміхаючись і схлипуючи заразом, їм уже не було чого сказати одне одному. Аннекенові хотілося, щоб потяг якомога швидше рушив з місця.

Сімнадцята година п'ятдесят дві хвилини в Ніорті. Велика стрілка дзигаря стрибками пересувається з хвилини на хвилину, трохи здригається і зупиняється. Потяг чорний, вокзал чорний. Кіптява. Вона наполягла на тому, щоб проводжати. З обов'язку. Казав я їй: «Не варто приходити». Вона приголомшено зиркнула на мене: «Як це, Жорже? Навіть не думай!» Я їй казав: «Не стій довго на пероні, дитину не можна лишати саму». Вона сказала: «Я попрошу матінку Корню, щоб погляділа її. Посаджу тебе на поїзд та й повернуся». І ось вона тут, я вихиляюся з вікна купе і дивлюся на неї. Мені хочеться палити, але я не насмілююся, мені здається, що це буде непристойно. Вона дивиться в той бік перону, прикриваючи очі долонею від сонця. А потім уряди-годи похоплюється, що я тут і що потрібно дивитися на мене. Вона піднімає голову, переводить погляд на мене, усміхається мені, їй немає чого мені сказати. По суті, я вже вирушив у