Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

Національній Асамблеї. Але ця перемога була до болю нетривалою, і коли Путін у жовтні відвідав Париж, Ширак підняв за нього та його дружину Людмилу тост зі словами: «Нам час уже написати нову сторінку у франко-російських відносинах». Як там буде «натиснути кнопку “перезавантаження”» французькою?

На той час Блер уже встановив високу планку потурання злу, коли зробив дивний маневр, несподівано приватним чином відвідавши Путіна в Санкт-Петербурзі напередодні президентських виборів у Росії в березні 2000 року. Правозахисні організації та британська преса накинулися тоді на Блера за, по суті, підтримку Путіна в той час, під його командуванням відбувалися «масові страти цивільного населення, свавільне затримання чеченських чоловіків, систематичні побиття, тортури, а іноді й зґвалтування»[37]. Замість обговорення цього Блер із дружиною відвідали Ермітаж, Літній царський палац, а також «провели вечір в опері, відвідавши разом із Путіними прем’єру «Війни і миру» Сергія Прокоф’єва». Причому під час свого візиту Блер відмовився зустрічатися з будь-якими іншими кандидатами чи опозиційними лідерами.

2000-й був не найкращим роком і для мене. Більшу частину другої половини 1999-го я витратив на запуск інформаційного шахового веб-сайту «Kasparov Chess Online», що мав побачити світ, якраз коли бульбашка інтернет-ресурсів почала здуватися. Але все одно то був чудовий час, і я пишаюся деякими проектами, які ми реалізували. На жаль, як і багато інших інтернет-підприємств, усього через кілька років мій сайт пішов за вітром. У жовтні я мав провести свій перший за п’ять років захист титулу чемпіона світу проти мого співвітчизника Володимира Крамника. Я прибув до Лондона в чудовій формі, повний ідей та впевненості. А через місяць вперше програв у титульному матчі, причому не вигравши жодної партії. Крамник був готовим значно краще та переграв мене, бо після п’ятнадцяти років на верхівці я став жертвою власного самозаспокоєння. То був нищівний досвід, і у свої тридцять сім я вперше ненадовго замислився про закінчення кар’єри. Але моє прагнення довести, що я все ще був найкращим гравцем у світі виявилося надто сильним, і надалі я зберігав свій перший номер рейтингу, аж поки справді не завершив кар’єру у 2005 році.

Зализуючи рани та готуючись до повернення, я мав багато часу для вивчення результатів першого року перебування Путіна на посаді. Багато з думок, що тоді прийшли мені в голову, увійшли до передової статті у «Волл-Стрит Джорнал» від 4 січня 2001 року під назвою «Російський президент торгує страхом», що, на мій жах, і понині лишається дуже актуальною. Краще б мені довелося визнати свою помилку щодо цієї статті, ніж щодо іншої, оптимістичної, написаної роком раніше. Путін має звичку робити з мене точного пророка, але водночас і дуже розчарованого росіянина.

Неочікувана відставка Бориса Єльцина 31 грудня 1999 року змусила мене провести новорічні свята за описом його ролі в російській історії. Оскільки старий президент назвав свого наступника (що в російській політиці означало гарантоване обрання), я намагався передбачити критерії майбутніх дій Володимира Путіна. На жаль, мої передбачення, засновані на припущенні, що молодий прагматичний російський лідер посилить демократичні процеси всередині країни, боротьбу з корупцією та згладить нерівності зовнішньої політики Єльцина, виявилися лише новорічними побажаннями.

Через рік я переконався, що міг би бути більш далекоглядним. Адже Путін мав усі переваги, яких тільки міг забажати новий президент. Його рейтинг підтримки громадськістю нагадував ейфоричні перші дні Єльцина в Кремлі, а тоді виборам у Росії ще можна було вірити, не те, що сьогодні. Приголомшлива девальвація рубля після дефолту в серпні 1998-го дала поштовх переважно орієнтованій на експорт російській економіці. А високі ціни на нафту створили запас твердої валюти, небачений для жодного посткомуністичного уряду Росії.

І все одно цей величезний кредит довіри був змарнований. Кадебістські корені Путіна, на жаль, проросли у стиль управління, що не був ані реформаторським, ані демократичним. Спільною ж рисою його внутрішньої та зовнішньої політики стало намагання торгувати страхом, а саме страхами росіян, що на їхню країну нападуть ворожі зовнішні сили (чеченці, НАТО або гравці вільного ринку; зазвичай усі вони разом) та страхами мешканців Заходу, що якби не сильний, прагматичний лідер, Росія могла б знову стати непрогнозованою, нестабільною та потенційно агресивною. П’ятнадцять років по тому путінська тактика залякування лишається майже такою самою та не менш ефективною.

Замість боротьби з реальними ворожими силами в Росії — корупцією, невіглаством, роздутим державним апаратом — Путін хитро змінив правила гри. Незважаючи на поверхові успіхи російської економіки, структурних змін усе ще не відбулося. Зміни до податкового кодексу, болючі внутрішні реформи були просто поховані потужним номенклатурним лобі — кастами професійних бюрократів і посадовців, чия влада залежить від могутніх патронів. Корупція процвітала, а судова система лишалася надто неефективною, щоб стати стабілізаційною силою. Тисячі російських солдатів гинули в чеченському конфлікті, що спричинив незчисленні жертви серед чеченського цивільного населення, перетворив на руїни чеченські міста й села, а також змусив сотні тисяч біженців боротися за виживання. Продовження Путіним війни, що було заявлене як антитерористична операція, виявилося ще одним комерційним підприємством для російських генералів і чеченських польових командирів високого рангу.

Нова політика Путіна щодо російських регіонів демонструвала дивну суміш радянського політбюро та царського правління в Російській імперії. Щоб усидіти у своїх кріслах, російські губернатори підкорилися центральній владі, одержавши взамін більшу владу над традиційно слабким муніципальним самоуправлінням. Наслідуючи їхні кроки, майже всі російські політичні лідери кинулися підтримувати будь-яку президентську ініціативу. Наведу лише один приклад: путінська ідея відродити старий радянський гімн здобула підтримку понад 80 відсотків членів парламенту. (Зазвичай Путін діяв так, наче лише виконує волю народу. Коли його спитали про доречність повернення радянської пісні, він відповів: «Припускаю, що ми з народом можемо помилятися».)

Путінська ж зовнішньополітична доктрина стала, по суті, розширеною версією внутрішньої стратегії, задавши опортуністичний напрямок його дій на наступні п’ятнадцять років. Обидві можна дуже влучно охарактеризувати як трест «Жорстке державне управління». Де б на світовій арені не виникали проблемні точки або «загрози» внутрішньому порядку Росії, там опинявся й новий президент із ломакою. Він був скрізь! Турбує ядерна програма Північної Кореї? Російський президент уже встановив особисті взаємини з Кім Чен Іром та готовий грати роль посередника на Корейському півострові. Саддам Хусейн, Муаммар Каддафі чи Башар Аль-Ассад — Путін був готовий щедро запропонувати свою допомогу в розв’язанні проблем з усіма цими відомими диктаторами. Але чи справді він хоч раз надав якусь цінну допомогу — то вже зовсім інше питання.

На давно знайомому ґрунті Афганістану Путін запропонував допомогу російської військової машини в пошуках Осами