Густав Майрінк - Білий домініканець

вона відбігла його, повернула йому тисячократно всі жертви, які він приніс заради неї, зробила для нього чудеса, просвітила його, піднесла на небо і далася на очі у вигляді божества! Душа ущедрила саму себе! Чистота серця як провідниця до надлюдського, носителька всіх священних сил. І як духовна субстанція переноситься його жива і перелита у форму віра на безмовні творіння рослинного світу, і дерево акації зцілює хворих… Але є тут і одна загадка, рішення якої я здолаю передбачити хіба неясно: чому саме з того місця, де опочиває тіло Офелії, а не якесь інше, вийшли всі цілющі сили? Чому саме те дерево, яке я посадив, прагнучи у душі збагатити світ життя, обрано за відправну точку всіх несвітніх подій? Глибокий сумнів у мене викликало також те, що перетворенням Офелії на Дівоматір рядив якийсь магічний закон, — близький родич законів спіритичного сеансу, що його колись я відбув.

«А де ж смертельна дія голови Медузи? — запитував я себе. — Невже Бог і Сатана, коли розуміти їх у філософському сенсі, як остання істина й останній парадокс, це один і той таки творець і руйнівник в одній особі? Як Ви гадаєте, Ваша всечесність, з точки зору католицького священика, чи може диявол набирати вигляду святого або й самого Ісуса чи Діви Марії?»

Він на мить устромив у мене очі, тоді закрив вуха долонями і вигукнув: «Спиніться, Христофоре! Це питання піддав Вам дух Вашого батька. Залиште мені мою віру! Я занадто старий, аби витримувати такі душевні урази. Я хочу спокійно померти з вірою в божественність дива, яке навіч бачив і яке збагнув. Ні, кажу Вам, ні, і ще раз ні! Якби диявол і міг брати на себе різні лики, то перед Святою Дівою і її Божественним сином він мусив би зупинитися!»

Я кивнув і замовк, мої уста замкнулися. Як тоді, на сеансі, коли чув, як озивається всередині у душі єхидна голова Медузи: «Розкажи їм усе, що тобі відомо!» Так, потрібна з’ява Великого прийдущого Вождя, який цілковито панував би над словом і міг так його повернути, щоб відкрити істину і водночас не згубити тих, які її почують, інакше всі релігії нагадуватимуть того каліку, що завмер, відчуваю я.

Вранці наступного дня вдосвіта мене розбудив передзвін на вежі, і я дочув глухий спів хору, в якому звучало стримане, проте глибоке збудження і який підступав чимраз ближче:

«Маріє, благословенна ти між жінками!»

Якось неспокійно затремтіли будинкові стіни, наче каміння ожило і по-своєму приспівувало.

«Досі у сутіску дзижчала токарка, тепер мука праці вляглась, і як луна, в землі прокинувся гімн Богородиці», думав я про себе, спускаючись сходами.

Я зупинився в дверях будинку, і цієї ж миті сутіском повз мене протяглася, тягнучи оберемки квітів, щільна людська юрба у святкових строях на чолі зі старим Мучелькнаусом.

«Свята Богородице Діво, молись за нас!»[16]

«Будь благословенна, царице милосердя!»

Старий був босий і голомозий; його вбрання мандрівного ченця колись біліло, як сніг, а нині сильно зносилось і геть рябіло латками. Він ішов, як сліпий старець, непевною ходою, виписуючи мисліте.

Точильник сковзнув по мені очима, тоді якусь мить вдивлявся в моє лице, проте з його рис годі було виснувати, чи впізнав він мене, чи, принаймні, згадав. Здається він прозирав мури і дивився ген-ген, углиб іншого світу, а його зіниці стояли паралельно одна одній.

Він ішов поволі, тягнучи ноги, і мені здавалося, що його веде якась невидима сила, а не його власна воля; підійшов до залізних ґрат довкола саду, відчинив їх і попрямував до статуї Діви Марії. Я затесався в юрбу, яка поштиво, неквапом рухалася за ним на чималій відстані і вперлася в ґрати. Спів мало-помалу стихав, однак у натовпі з кожною хвилиною наростало збудження. Незабаром спів перетворився на якусь безсловесну вібрацію звуків, і в повітрі залягло невимовне напруження.

Я заскочив на виступ стіни, з якого міг усе добре розгледіти. Старий довго стояв перед статуєю, як укопаний. Мить була моторошна. У мене було дивне відчуття: має ж хтось із двох ожити першим!

Якийсь глухий страх, як отой, колись, на спіритичному сеансі, обняв мене. І знову я почув голос Офелії в своєму серці: «Будь насторожі!»

Наразі я побачив, що сива борода старого ледь помітно труситься, і з цього дрижання здогадався, що він балакає зі статуєю. В юрбі позаду мене миттю запала могильна тиша, тихенький спів у тисняві замовк, наче з єдиного маху чиєїсь руки. Тепер вухо вловлювало хіба ледь чутний ритмічний передзвін.

Я пошукав очима місце, звідки він долинав: боязко втиснувшись у нішу стіни, немов уникаючи погляду точильника, там стояв старенький товстун, лису голову якого прикрашав лавровий вінок. Однією рукою він закривав половину обличчя, в іншій, витягнувши її вперед, тримав велику бляшану банку. Поряд з ним у чорній шовковій сукні стояла загримована до невпізнання пані Аґлая.

Ніс п’янички, безформний і посинілий, зарослі салом очі, що їх непросто набачити — звісна річ, це актор Паріс. Він збирав гроші у паломників, а пані Мучелькнаус йому з цим допомагала. Я бачив, як вона час від часу швидко нагиналася, з острахом поглядаючи на свого чоловіка, наче боялася, що він побачить її, і щось нашіптувала людям: ті при цьому відразу механічно хапалися за гаманці і, не спускаючи очей зі статуї Богоматері, кидали в бляшанку якісь дрібняки.

Я скипів на не жарт і впився очима в обличчя комедіантові. Наші погляди миттю схрестились, і я побачив, як йому відвисла щелепа, а обличчя посіріло, як попіл, коли він мене впізнав. Нажаханий, він мало не випустив з рук банку з пожертвами. Збридившись, я відвернувся.

«Вона рухається! Вона говорить! Свята Марія, молися за нас! Вона з ним говорить! Онде, он! Нахилила голову! — пробігло раптом у юрбі, з уст в уста, хрипке, ледве вловиме шепотіння, здушений жахом побаченого. — Он! Он! І ще раз!»

Мені здавалося, що зараз, в одну мить, із сотень живих горлянок вирветься крик і розірве гнітюче напруження, проте всі стояли, мов спаралізовані. Хіба що то тут, то там хтось жебонів, як божевільний: «Молися за нас!» Мені було лячно: а що як почнеться тиснява!? А проте, люди в натовпі лише опустили голови. Багато хто хотів упасти на коліна, але всі стояли дуже близько одне біля одного. Дехто, знесилений, заплющив очі, але не падав — та й як упадеш, коли тебе з двох боків підпирають плечима… У своїй смертельній блідості вони нагадували небіжчиків,