Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Видатними дослідниками. Але коли вибухнула війна, він пішов до німців. Роммель попросив його перевести Епплера через пустелю до Каїра, бо було занадто небезпечно дістатися туди літаком чи зістрибнути з парашутом. Вони вдвох перетнули пустелю й дійшли прямісінько до Нілу.

— Ти чимало знаєш про це.

— Я був на базі у Каїрі. Ми відстежували їхній шлях. Він пішки повів групу з восьми чоловіків від Джалло. У пустелі вони мали викопати з піщаних дюн вантажівки. Потім Алмаші спрямував їх до Увейнату й гранітного плато, де вони мали доступ до води й могли переховуватися в печерах. Ця точка була точно на середині шляху. У 1930-х він відкрив печери з наскельними малюнками. Але на плато розташувалися союзники, і скористатися криницями було неможливо. Знову повернувся до пустельних пісків. Там вони здійснили напад на британські склади з пальним, щоб наповнити баки вантажівок. В оазі Харґа група переодяглася в британську форму й змінила автомобільні номери на британські. Коли їх засікли з повітря, німцям вдалося на три дні завмерти в пересохлих річищах. Вони ледь не спеклися там.

За три тижні дісталися-таки Каїра. Алмаші потис руку Епплеру й попростував геть. Більше ми не бачили його. Він повернувся й пішов до пустелі, сам-один. Ми думали, що він знову перетне її й повернеться до Тріполі, але більше ніколи не зустрілися з ним. Британські війська врешті-решт упіймали Епплера й скористалися кодом «Ребекки», щоб передати Роммелю хибну інформацію про Ель-Аламейн.

— Я все одно не вірю, Девіде.

— Чоловіка, котрий допоміг упіймати Епплера у Каїрі, називали Самсон.

— Даліла.

— Точно.

— Може, він і є Самсон.

— Я теж спочатку так думав. Самсон дуже нагадував Алмаші. Теж був закоханий у пустелю. Він провів дитинство у Леванті[68] й знав бедуїнів. Але Алмаші, на відміну від нього, умів керувати літаком. Ми ж говоримо про людину, яка постраждала в авіакатастрофі. Ось він, цей чоловік, обгорілий до невпізнаваності, котрий якимось чином врешті-решт опинився в руках англійців у Пізі. Він може викрутитися, бо має гарну англійську вимову. Але Алмаші ходив до школи в Англії. У Каїрі його вважали англійським шпигуном.

Хана сидить на кошику й дивиться на Караваджо. Потім каже:

— Мені здається, ми маємо залишити його у спокої. Не має значення, на чиєму боці він був, чи не так?

— Я хотів би поговорити з ним іще трохи, — продовжує Караваджо. — Треба дати йому більше морфію. Тоді він розбалакається. Та й я теж. Розумієш? Я хочу побачити, куди усе це нас заведе. Даліла. Зерзура. Ти мусиш вколоти йому підвищену дозу.

— Ні, Девіде. Ти занадто захоплюєшся. Не має значення, хто він. Війна закінчилася.

— Тоді я це зроблю. Приготую йому бромтонський коктейль. Морфій і алкоголь. Його вигадали у Бромтонському шпиталі в Лондоні для пацієнтів, хворих на рак. Не турбуйся, я не вб’ю його. Цей коктейль просто швидко всмоктується тілом. Додам це до того, що ми маємо, а ти даси йому випити. А потім повернемося до чистого морфію.

Медсестра дивилася, як чоловік із невинними очима сидів на кошику і посміхався. Упродовж останніх днів війни Караваджо став одним із найкращих морфієвих злодіїв. Він винюхав, де вона зберігає ампули, за якихось кілька годин перебування на віллі. Ці невеличкі тюбики перетворилися на сенс його життя. «Схоже на зубну пасту для ляльок, — подумав він, коли побачив їх уперше. — Химерні штуки». Караваджо завжди мав при собі в кишені дві чи три ампули і впорскував їхній вміст у свою плоть протягом дня. Якось Хана заскочила його в одному з темних кутків вілли. Чоловіка нудило від передозування, він скрутився й тремтів, а, підвівши очі, ледве впізнав її. Медсестра намагалася поговорити з ним, але Девід лише втупився в неї у відповідь. Він знайшов металеву аптечку й розламав її навпіл — де й взялася та сила. Коли одного разу Кіп порізав долоню об металевий паркан, Девід відламав скляний вершечок зубами, втягнув рідину і плюнув морфієм на коричневу долоню, перш ніж Кіп встиг хоч щось зрозуміти. Юнак відштовхнув чоловіка, люто зиркнувши.

— Дай йому спокій. Це мій пацієнт.

— Я не нашкоджу йому. Морфій і алкоголь полегшать його біль.

(Три кубічні сантиметри бромтонського коктейлю, 15:00.)

Караваджо забрав книжку із чоловікових рук.

— Коли ти впав у пустелі, куди ти летів?

— Я залишав Гільф-ель-Кебір. А туди я прибув, щоб забрати декого. Кінець серпня. 1942-й.

— Під час війни? Там уже, мабуть, нікого не залишилося?

— Так, там були тільки військові.

— На Гільф-ель-Кебірі?

— Так.

— А де це?

— Дай-но мені Кіплінґову книжку… отам.

На обкладинці «Кіма» була зображена карта, де пунктир вказував шлях, котрим пройшли хлопчик і Лама. Тут було видно лише шматок Індії — заштрихований темним Афганістан і Кашмір біля підніжжя гір.

Він провів обгорілою рукою вздовж річки Нумі й зупинився у морі на широті 23о30'. Потім пересунув палець на десяток сантиметрів західніше від сторінки до грудей і торкнувся свого ребра.

— Тут. Гільф-ель-Кебір, трохи північніше від Тропіка Рака. На лівійсько-єгипетському кордоні.

— Що сталося у 1942-му?

— Я здійснив подорож до Каїра і повертався звідти. Мені доводилося прослизати між ворогами, запам’ятовувати старі мапи, знаходити довоєнні сховища пального і води, рухаючись у напрямку Увейнату. Тепер я був сам, тож стало простіше. За кілька миль від Гільф-ель-Кебіру вантажівка вибухнула, я перекинувся й одразу покотився піском, щоб жодна іскра не потрапила на тіло. У пустелі люди завжди бояться вогню.

Вантажівка вибухнула, мабуть, це був саботаж. Серед бедуїнів також були шпигуни, каравани дрейфували між містами, перевозячи спеції, риболовні снасті й урядових радників, хоч би куди вони йшли. Тими днями й миті не бувало, щоб разом із бедуїнами не йшов англієць чи німець.

Я покинув вантажівку і попрямував до Увейнату, де, як я знав, лежав у схованці літак.

— Стривай-но, який іще літак?

— Колись давно Медокс мав старого літака. Він познімав з нього все що можна, залишив основні деталі, додатковим було тільки скло, котре закривало кабіну, — необхідна умова для польотів пустелею. Поки ми жили у пісках, він навчив мене керувати літачком, ми обидва ходили довкола цього дивного механізму, перев’язаного мотузками, і прикидали, як воно буде триматися у повітрі чи розвертатися на вітрі.

Коли до нас прилетів на своєму «Руперті» Кліфтон, ми накрили Медоксів літак брезентом і