Кетрін Стокетт - Прислуга

коли я повертаюся до спальні, міс Селії немає на ліжку, а двері до ванної зачинено. І чому це вона попросила мене води, якщо сама збиралася до ванної? Хоча б звільнила кімнату. Підбираю з підлоги штани містера Джонні, перекидаю через плече. Як на мене, ця жінка недостатньо рухається, сидить удома всі дні. Гаразд, Мінні, не чіпляйся. Як хвора, то хвора.

— Ви захворіли? — гукаю за дверима ванної.

— Усе… нормально.

— Поки ви там, я зміню ті простирадла.

— Ні, я хочу, щоб ви пішли, — говорить вона через двері. — Ідіть сьогодні додому, Мінні.

Я стою під дверима та починаю постукувати ногою по жовтому килимкові. Я не хочу йти додому. Сьогодні вівторок, день зміни проклятої білизни. Якщо я не зроблю цього сьогодні, тоді й середа перетвориться на день зміни проклятої білизни.

— А що скаже містер Джонні, якщо повернеться додому, а в будинку безлад?

— Сьогодні ввечері він буде на полюванні на оленів. Мінні, принесіть мені телефон… — Її голос зривається на нервове завивання. — Дотягніть сюди дріт і принесіть із кухні телефонну книжку.

— Ви хворі, міс Селіє?

Але вона не відповідає, тому просто приношу книжку, дотягую телефон до дверей ванної та стукаю.

— Залиште це там. — Вчувається, наче міс Селія плаче. — А тепер ідіть додому.

— Але я маю просто…

— Я сказала додому, Мінні!

Відходжу від зачинених дверей. Обличчя спалахує. І мені болить не тому, що раніше на мене не кричали. На мене ніколи не кричала міс Селія.

Наступного ранку Вуді Асап на Дванадцятому каналі розмахує своїми білими лускуватими руками над мапою країни. Джексон, штат Міссісіпі, замерз, як кубик льоду. Спочатку йшов дощ, ­потім ударив мороз, а потім усе, довше, ніж півдюйма, вигнулося до землі. Гілля дерев, дроти, піддашшя похилилися, ніби налиті свинцем. Усе мовби занурили у відерце з блискучим лаком.

Діти мої прилипли сонними личками до радіо і, як тільки там повідомили, що дороги замерзли й школи закрито, почали стрибати, кричати, свистіти. Вони вибігли на вулицю в самих кальсонах, щоби поглянути на лід.

— Повертайтеся до будинку та взуйтеся! — гукаю від дверей. Ніхто мене не чує.

Телефоную міс Селії, щоби розповісти, що не можу їхати по льоді, й дізнатися, чи є в них електрика. Після того, як учора вона накричала на мене, мов я негритоска з дороги, я б і не свиснула в її бік.

Набираю і чую в слухавці:

— Алльо?

Серце аж підскакує.

— Хто це? Хто телефонує?

Обережно кладу слухавку. Звісно, містер Джонні теж не ­працює сьогодні. Не знаю, як він дістався додому в шторм. Але знаю, що, навіть коли не на роботі, я не можу позбутися страху перед цим чоловіком. Утім через одинадцять днів усе закінчиться.

За день майже весь лід у місті розтанув. Коли я заходжу, міс Селія не в ліжку. Вона сидить на білому кухонному столі та дивиться у вікно із жахливим виразом на обличчі, начебто її бідне шикарне життя — справжнісіньке пекло. Вона втупилась у мімозу, що важко перенесла цей лід. Половина гілок поламані, тонкі листочки коричневі та сирі.

— Доброго ранку, Мінні, — вітається вона, не дивлячись у мій бік.

Але я просто киваю. Мені нічого сказати їй після того, як вона повелася зі мною позавчора.

— Нарешті ми можемо зрубати цю стару потвору, — говорить міс Селія.

— Чому б і ні. Ріжте все під корінь.

Як зарізала й мене без жодного приводу.

Міс Селія встає та йде до мийки, де стою. Бере мене за руку:

— Пробачте, що накричала на вас… — І цієї миті її очі напов­нюються слізьми.

— У-гу.

— Мені було погано, розумію, що це не виправдання, та мені було дуже зле… — Вона починає схлипувати, ніби найстрашніша річ, яку вона зробила у своєму житті, — накричала на служницю.

— Нічого, — кажу я. — Нема чого тут рюмсати.

І раптом вона міцно мене обіймає, і я мушу поплескати її по спині й відсторонити від себе.

— Сядьмо-но, — пропоную. — Я приготую вам кави.

Гадаю, усі ми трохи грубі, коли нам погано.

До наступного понеділка листя мімози вже почорніло, ніби вона згоріла, а не змерзла. Заходжу на кухню, щоб нагадати їй, скільки днів у нас залишилось, але міс Селія дивиться на дерево таким самим ненависним поглядом, яким дивиться на плиту. Жахливо бліда, ще й не їсть нічого з того, що я готую.

Замість того, щоб лежати в ліжку, весь день прикрашає десятифутову ялинку у вестибюлі, перетворюючи моє життя на пилососне пекло, бо ті голки всюди. Потім вона виходить на задній двір і починає підрізати кущі троянд і викопувати цибулини тюльпанів. Я ніколи не бачила, щоб вона так багато рухалася. Потім приходить на урок кулінарії з брудом під нігтями, але й досі не всміхається.

— Ще шість днів, і ми розповімо містеру Джонні, — нагадую я.

Вона спочатку мовчить, а потім промовляє рівним голосом:

— Ви впевнені, що я мушу? Я подумала, що можна ще трохи почекати.

Завмираю на місці, й пахта капає з моїх рук.

— Ану ще раз перепитайте, чи я впевнена.

— Добре, добре. — І йде назад на вулицю, щоб зайнятися новою улюбленою справою — витріщатися на мімозу із сокирою в руках. Утім, не зрізаючи жодної гілки.

Увечері в середу я думаю тільки про те, що зосталося дев’я­носто шість годин. Думка про те, що я, можливо, після Різдва залишуся без роботи, гризе мене зсередини. Доведеться перейматися багато чим іншим, а не лише тим, що мене можуть пристрелити. Міс Селія повинна розповісти йому на Святвечір, після того, як я піду, проте до відвідин ними матері містера Джонні. Але міс Селія поводиться так дивно, що я хвилююся, чи не дасть вона задній хід. Ні, мем, кажу собі весь день, я пристану до неї, як волосина до мила.

Коли ж я приходжу в четвер уранці, міс Селії навіть удома нема. Неймовірно, що вона нарешті кудись вийшла. Сідаю за стіл, наливаю собі чашку кави.

Дивлюся на задній двір. Світло, сонячно. Та почорніла мі­моза й справді гидка. Цікаво, чому містер Джоні й справді не зрубає її.

Нахиляюся ближче до підвіконня:

— Ви тільки гляньте. — Знизу, біля стовбура, кілька зелених пагонів (трохи віджили на сонці). — Це старе дерево просто прикидається мертвим.

Дістаю із сумочки блокнот, де тримаю список усього, що треба. Не для міс Селії, а мої продукти, різдвяні подарунки, дещо для дітей. Астма Бенні трохи відступила, та Лерой учора знову при­йшов додому із запахом віскі. Він штовхнув мене так, що я гепнулася стегном об кухонний стіл. Якщо сьогодні він з’явиться в такому самому стані, на вечерю отримає кулаком у щелепу.

Я зітхаю. Ще сімдесят дві години — і я вільна жінка. Може, звільнена, а може, й мертва, коли Лерой дізнається, проте вільна.

Намагаюся зосередитися на завданнях цього тижня. Завтра багато куховарства, у суботу вечірня та причастя в церкві, а в неділю — служба. Коли ж я прибиратиму в себе вдома? Виперу дитячий одяг? Моїй старшій, Шуґар, шістнадцять, і вона охайна