Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

– Швидко! Тепер є вільний поні та обладунки гнома. Надягай-но, поки ніхто не бачить.

– Нащо? – не зрозумів Шаста.

– Як це нащо? Щоб битися в січі! Невже не хочеш?

– Е-е, еге ж, аякже, – прогугнів Шаста, хоч до цієї миті нічого такого в нього й на гадці не було. І тут у Шасти неприємно занудило під грудьми.

– От і добре! – зрадів Корін. – Вдягай через голову. Тепер перев’язь для меча. Тільки ми маємо їхати у самому хвості колони й триматись тихо, наче миші. Ну, а як розпочнеться битва, то всім уже буде не до нас.

Розділ 13

Битва при Анворді

Ще до одинадцятої ранку військо знову було на марші; рухалися на захід, залишаючи гори ліворуч. Корін і Шаста їхали в самому ар’єргарді, замикали колону за велетнями. Люсі, Едмунду й Перідану було не до хлопців: вони обговорювали плани битви. І хоч Люсі раз запитала: «Але де ж його непосидлива високість?», Едмунд лише кинув у відповідь: «Попереду його немає, і це вже добра новина. Хай так воно і буде».

Шаста розповів Коріну про свої поневіряння і пояснив, що їздити верхи навчався в коня, через те зовсім не знає, як правити конем за допомогою поводів. Корін йому все це показав, а крім того, розповів про своє таємне відплиття з Ташбаана.

– А де ж королева Сьюзан?

– У Кейр-Паравелі, – відповів Корін. – Вона, знаєш, не схожа на Люсі, ця – як справжній чоловік чи принаймні парубок. А королева Сьюзан – як звичайна доросла пані. На війни вона не їздить, хоча сама відмінно стріляє з лука.

Тим часом гірська дорога, якою вони пересувалися, ставала дедалі вужчою, а схил праворуч – чимраз крутішим. Врешті-решт вони змушені були їхати вервечкою по одному понад краєм прірви, і Шаста здригнувся від думки, що тим самим шляхом він проїхав минулої ночі, й гадки не маючи про прірву.

«Але, певна річ, – промайнула у нього думка, – я був у цілковитій безпеці. Адже Лев тримався зліва від мене. Увесь той час він був між мною та безоднею».

Далі дорога звернула ліворуч, на південь, геть від кручі, і тепер з обох боків проходу тягнулися густі ліси. А військо сходило вгору все вище й вище, на перевал. Згори, якби не лісові хащі, розгортався б неймовірний краєвид, але за деревами нічого не було видно, тільки декілька навислих скелястих гірських вершин та високо в синьому-синьому небі кружляли двійко орлів.

– Чують битву, – проказав Корін, показуючи на птахів. – Знають стерв’ятники, що їм буде пожива.

На ці слова Шаста не сказав нічого.

Коли вони минули горло перевалу й спустилися нижче, дерева розступилися, і тепер у вечірньому серпанку Шаста добре міг бачити всю Древляндію, яка розкинулася під його ногами, і навіть (так йому здалося) щось схоже на пустелю за нею. Та сонце, до заходу якого залишалося години зо дві, світило в очі й заважало чітко розрізняти подробиці.

Тут військо зупинилося і розтяглося в ланцюг, перебудовуючи лави. Цілий загін надзвичайно страшних на вигляд розумних звірів, яких Шаста до того не помічав і які належали переважно до родини котячих (леопарди, пантери та подібні до них великі коти), пішли, м’яко ступаючи на округлі подушечки лап та стиха порикуючи, займати свою позицію на лівому фланзі. Велетням було наказано зайняти правий фланг, і перш ніж туди піти, вони познімали якісь заплічні мішки й сіли на хвильку. Потім Шаста побачив: те, що вони несли, а тепер натягують, було не що інше, як чоботи: страхітливі, важкі, на шипах і з дебелими халявами до колін. Взувшись, велетні закинули свої величезні ломаки на плечі й рушили до бойових позицій. Лучники, разом із королевою Люсі, зайняли місце в тилу, і спершу було видно, як вони згинають луки, а потім, коли відпускали напнуту тятиву, було чути неголосне «памм-памм». І, куди не кинь оком, можна було бачити, як до битви лаштуються ратники: хтось підтягував підпругу, хтось надягав на голову шолом, хтось виймав із піхов меч, а хтось скидав на землю плащ. Майже ніхто не розмовляв. Було не до жартів і моторошно.

«Здається, я скочив у халепу, – розсудив Шаста. – Й устряв по самісінькі вуха».

Потім далеко попереду почувся якийсь шум: крики людей і безперервний глухий стук «гуп-гуп-гуп».

– Це таран, – прошепотів Корін. – Гатять по брамі.

Тепер навіть Корін став серйозним.

– Чому ж король Едмунд зволікає? – прошепотів Корін. – Швидше б уже! Та й холодно…

Шаста кивнув, сподіваючись, що по ньому не видно, до чого ж він переляканий.

І тут нарешті залунала сурма. Військо по команді зрушило з місця, незабаром коні узяли рись і під вітром замайоріла хоругва. Скоро вони виїхали на гребінь пагорба і їхнім поглядам разом відкрилося місце бою й облоги: невеликий замок із багатьма вежами й брамою прямо навпроти них. На жаль, рову з водою навколо замку не було, та брама, звісно ж, була на запірці, а її залізні ґрати опущені. На мурах, наче маленькі білі цятки, було видно обличчя оборонців. А внизу під мурами чоловік п’ятдесят спішених остраханців щосили лупили величезною колодою по брамі. І враз картина змінилася. Велика частина воїнів Рабадаша спішилась, готуючись до приступу. Та ось він побачив, що нарнійці мчать на них з гори. Без сумніву, ці остраханці були прекрасно навчені. Тож недаремно Шасті здалося, що за якусь секунду все вороже військо було знову верхи і, розвернувши коней, поскакало на них.

Обидва війська скакали назустріч навзаводи. Відстань між ними з кожною миттю зменшувалася. Усі повихоплювали гострі мечі, усі поприкривалися щитами по самі очі, усі помолилися й зціпили зуби. Шаста не пам’ятав себе від страху, та зненацька йому спало на думку: «Злякаєшся тепер, боятимешся все життя. Тепер або ніколи».

Та коли нарешті дві лави зустрілися, він перестав розуміти, що там було. Усе змішалося, стояв страшенний гуркіт. Досить скоро з його рук вибили меча, а поводи заплуталися у вузол і стали непотрібними. Шаста відчув, що зісковзує з коня, і тут ще побачив спрямований на нього спис. Аби уникнути удару, Шаста пригнувся, та скотився з коня, боляче забившись пальцями об чийсь обладунок, а потім…

Але описувати битву очима Шасти – марна справа, адже він майже нічого не розумів, ані що відбувається на самому полі битви в цілому, ані що він сам робить у ній зокрема. Найкращим способом повідати про те, що відбувалося там, буде, якщо перенестися неподалік, за годину пішого ходу, від бойовища, туди, де під розлогим деревом сидів пустельник, пильно вдивляючись у дзеркало ставка. Поряд із ним, до речі, стояли Аравіс і коні, Ігого та Гвін.

Пустельник заглядав у цей став,