Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

себе остаточно загубиш. Магістр відішле тебе в таку глушину, що жодна душа про тебе й не згадає. Крім того, навіть із прецепторії тобі не вийти – охорону посилено в десять разів, і у неї наказ нікого не випускати. Тобі доведеться брати участь у двобої, інакше ти навіки знеславиш своє ім’я.

– А якщо ніхто не з’явиться захистити Ревекку?

– Це на краще, – примирливо сказав Мальвуазен. – Не ти будеш винен у її смерті, а магістр, який затіяв кляте судовище…

– Що ж, нехай буде, як буде. Вона мені відмовила та принизила мене, і я не жертвуватиму заради цього честю. Я вийду на бойовище…

Настоятель провів Бріана де Буагільбера пильним поглядом і, щойно за лицарем зачинилися двері, тяжко зітхнув. Йому було шкода старого товариша, одначе ситуація змушувала прецептора не тільки наглядати за храмовником, а й турбуватися про власне благополуччя.

Розділ 33

Залишивши позаду дуб і стоянку розбійників, Чорний Лицар попрямував лісом до бідного монастиря, що знаходився поблизу. Це було маленьке абатство, яке мало ім’я святого Ботольфа. Саме туди під наглядом Гурта і безжурного блазня з палаючого замку барона де Бефа перенесли пораненого Вілфреда Айвенго.

Після тривалої бесіди між гостем і настоятелем у різні кінці Англії з абатства помчали гінці, а наступного ранку Чорний Лицар уже готувався рушити далі. За проводиря він вирішив узяти Вамбу.

– Ми з тобою незабаром побачимось у Конінгсбурзі, – сказав він, увіходячи до кімнати Айвенго в супроводі блазня, – у замку, де твій батько Седрик буде присутній на похороні благородного Ательстана. Туди з’явиться вся ваша саксонська рідня, сер Вілфреде, і я познайомлюсь із нею ближче. Я зобов’язую тебе з’явитися туди, оскільки маю намір помирити з батьком назавжди…

Айвенго зголосився був супроводжувати лицаря, однак дістав категоричну відмову.

– Залишайся поки що у монастирі та збирайся на силі. У мене чудовий супутник. Вамба, залежно від обставин, може не тільки розважити мене, а й сповідати. Адже він у нас водночас і блазень, і чернець, – посміхнувся Чорний Лицар.

– І вельми охоче вирушаю з вами, пане, – одразу ж обізвався Вамба. – Під час поминок завжди весело, і на одного п’яницю менше, ніж зазвичай. Я маю на увазі покійника…

– Щось зарано ти почав веселитися, – зупинив блазня лицар. – Мабуть, я поверну тебе панові.

– Ні в якому разі, сер! Вашій хоробрості бракуватиме моєї дотепності, а моїй глупоті – вашої сили та мужності.

– Ну ж бо, розтлумач нам, розумнику, цю загадку!

– Благородні лицарі, – хитро примружився Вамба, – іноді жарт кращий за будь-яку зброю. Спостережливий та спритний шахрай одразу помічає, яким оком його сусід гірше бачить. І завжди знає, якого боку триматися, коли завирують пристрасті. А хоробрість – дужий хлопець, який веслує до берега в бурхливому морі, рятуючи себе і свого супутника. Тому, коли ясна погода, я з радістю йду за своїм добрим господарем Седриком; під час негоди ж сподіваюся, що ви, звитяжний сер лицарю, сховаєте мене за своїм щитом.

– Боюся, що провідник ваш, сер, надто вже балакучий, – промовив Айвенго. – Але він знає кожну стежку та просіку в цих лісах так само добре, як досвідчений мисливець, а в його вірності я впевнений.

– Нехай веселиться, – сказав Чорний Лицар. – У мене немає причин на нього скаржитися… А тепер прощавай, Вілфреде, і ще раз прошу тебе не вирушати в путь раніше, ніж завтра.

Чорний Лицар попрощався з настоятелем, сів на коня та залишив монастир у супроводі Вамби. Айвенго, стоячи біля вікна, замислено дивився їм услід, поки вершники не сховалися в хащах…

Невдовзі після ранньої меси Вілфред нетерпляче попросив одного з послушників покликати до себе настоятеля. Старий абат, злякавшись, одразу ж поспішив до юнака, побоюючись, що пораненому лицареві недобре.

– Мені набагато краще, – мовив Айвенго, – мої рани загоюються швидше, ніж я очікував, і, мабуть, час мені вбратися в обладунки… Отче, я не можу більше бути бездіяльним!

– Утримай вас Господь від такого кроку! – вигукнув абат. – Я ніколи не пробачу собі, якщо син Седрика Сакса залишить мою обитель, поки не зцілиться!

– Дякую, святий отче, за гостинність, одначе я майже видужав, – мовив Айвенго, – до того ж я відчуваю, що маю залишити обитель.

– Чим же викликаний такий несподіваний від’їзд?

– Чи відчували ви колись, – запитав лицар, – непоясненну тривогу – таку, що просто не знаходиш собі місця через передчуття лиха? – Айвенго запитально поглянув на старого абата. – Може, це янголи– охоронці посилають нам знак, попереджаючи про небезпеку?

– Не заперечуватиму, – настоятель перехрестився, – що подібне трапляється, але здається мені, що навіть коли ви, сер Вілфреде, і маєте рацію, ви настільки ще слабкі, що не зможете запобігти лихові.

– Помиляєтеся, святий отче, – відповів Айвенго, – для битви сил мені вистачить… Але навіть якщо й не доведеться оголити меча, чи я ж не зможу бути корисним в іншому? Я маю квапитися до батька. Сакси не люблять норманів; вони засмучені через загибель Ательстана, а голови, затьмарені вином, штовхають на нерозважливі вчинки. Якщо на похороні Ательстана з’явиться хтось із їхніх заклятих ворогів – сутички не уникнути. У Седрику я впевнений, батько має володіти собою, чого не скажеш про інших наших родичів… Усе, чого я потребую, – слухняний кінь, у якого крок був би рівнішим, ніж у мого бойового коня.

Абат, поміркувавши, погодився з юнаком.

– Я дам вам Малкіна, це мій власний кінь. Він слухняний, як циркова кобила, що танцює серед яєць, розкладених на арені. – Старий чернець посміхнувся. – Мені навіть траплялося складати проповіді, не покидаючи сідла.

– Прошу вас, святий отче, негайно накажіть осідлати вашого коня, – зрадів лицар. – І пошліть Гурта за моєю зброєю та обладунками!

– Сер Айвенго, я маю вас попередити, що Малкін так само не звик до лицарського вбрання, як і його господар. Не знаю, як він поводитиметься, відчувши на собі важкі сталеві обладунки…

Тим часом до покоїв увалив Гурт і, не звертаючи уваги на абата, взявся прикріплювати позолочені остроги до чобіт Вілфреда. Помітивши це, старий настоятель стривожився:

– Мій Малкін не терпить острогів! Може, вам, сер лицарю, краще дочекатися, поки перекують вашого бойового коня? Я зараз же відправлю отця економа до коваля…

– Дякую, святий отче, часу обмаль, а коваль щось забарився, – нетерпляче промовив Айвенго. – Тим більше, що ваш кінь уже біля брами. Прощавайте ж і прийміть мою глибоку подяку!

Юнак поспіхом кинувся до сходів, проминув монастирське подвір’я і скочив на коня так, немов хотів швидше позбавитися надокучливого настоятеля, який невідступно дріботів за ним, незважаючи на похилий вік і велику