Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Амілія залишилась на самоті в тиші, але її думки гуділи, немов рій джмелів. Вона повільно відкинулась на спинку м’якого крісла, ніби після битви.

— "Весілля... цілування... фата... Мама сказала..." — думки перескакували одна на одну, а щоки ніяк не хотіли втрачати той яскравий рум’янець. Вона притулила долоні до обличчя, ніби сподіваючись, що це допоможе їй сховатися хоч від самої себе.

— "Ну й родина..." — прошепотіла вона, все ще не вірячи, що почула. — "Невістка… невістка…" — повторила подумки, затиснувши подушку, як щит. — "Та про що взагалі йдеться?!"

Несподівано двері знову тихо прочинились.

— Тільки не знову, — встигла подумати Амілія, перш ніж побачила знайому постать служниці з тацею.

— Леді, я принесла трохи чаю з лимоном. Герцогиня просила, щоби ви не залишалися без нічого. Ви маєте вигляд… е-е, трохи стомлений.

Амілія посміхнулась блідо й винувато.

— Це тому що я пережила… емоційну атаку.

— А, дівчатка? — служниця кивнула з розумінням. — Вони дуже... щирі. Особливо коли мова йде про сімейні теми.

— Надто щирі. Я ледве не втратила гідність прямо перед плюшевим зайцем.

Служниця не стримала посмішку, хоча швидко сховала її під поклоном.

— Якщо хочете, я можу сказати, щоб вас на годину не турбували. Ви зможете трохи… відійти.

— Так. Будь ласка. — Амілія вдячно прийняла чашку і вклалась у крісло. — І, якщо буде ще одна «атака» — попереджайте заздалегідь. Я почну носити броню.

— Візьму на себе цю почесну місію, — мовила служниця з ледь стримуваним сміхом і вийшла.

Коли двері зачинилися, Амілія нарешті видихнула. Ситуація наче й смішна… але десь у глибині душі оселилось щось тривожно тепле. Немов частинка всього почутого не була такою вже й неймовірною.

Вона знову почервоніла.
— «О ні…», — прошепотіла сама до себе. — «Я починаю звикати до цієї ідеї…»

Вона сиділа в тиші, затишно загорнувшись у м’який плед. Пальці обіймали теплу чашку, з якої піднімалась тонка пара, огортаючи обличчя знайомим ароматом лимону і чогось домашнього. Нарешті — жодних несподіваних реплік, жодних шалених дівчаток, жодних герцогинь із хитрими очима. Тиша.

Але тиша не означала спокою.

«Невістка»… «вийдеш заміж»… «коли станеш дружиною Торіна»…

Слова герцогині знову і знову крутилися в голові, мов осіннє листя, захоплене вітром. Амілія зробила ковток чаю — теплий, терпкий, заспокійливий. Та смак не міг заглушити ті слова.

«Торіне, невже ти нарешті виконаєш моє прохання?»

«Я була б несказанно рада обирати вам сукню, коли ви вже будете в якості моєї невістки!»

«Ви скоро вийдете заміж за Торіна!»

Вона закусила губу.

— І все це з такою… буденністю, — прошепотіла до себе.

І що найдивніше — не лише слова герцогині її мучили. В пам’яті раптом виразно спливло обличчя Торіна, коли він, ніби між іншим, з тією лукавою посмішкою кинув:

«А хіба я гіден руки леді Мотбайн?»

Вона враз опустила погляд, як тільки подумала про той момент.

— Ні, досить. Це… дурниці.

Але серце, зрадливо стискаючись, натякало, що це зовсім не дурниці. Що всі ці натяки, жарти, навіть дитячі слова — залишають слід.

Вона знову зробила ковток чаю, глибший. Спокій повільно повертався, та не встигав оселитися повністю. Замість тиші, розум шепотів:

А якщо… це все правда?

Коли чашка була порожня, а думки — навпаки, переповнені, Амілія нарешті відклала її на невеличкий столик і повільно підвелася. В кімнаті панувала м’яка напівтемрява — важкі штори щільно закривали вікна, лишаючи лише вузький промінь сутінкового світла, що тягнувся по підлозі.

Втома, що весь цей час ховалася десь на краєчку свідомості, тепер накотила хвилею.

Вона перевдяглася, розчесала волосся, і підійшовши до ліжка, на мить завмерла, вдивляючись у тишу кімнати. Усе здавалося трохи нереальним — палац, розмови, натяки, Торін, діти, герцогиня…

Невістка…

Зітхнувши, Амілія повільно вляглася на ліжко. М’які подушки обійняли її з усіх боків, і ковдра здалася майже чарівною — такою теплою, захисною.

Вона ще трохи дивилася в стелю, слухаючи, як десь за стіною ледь чутно поскрипує деревина маєтку. Потім закрила очі. Думки все ще сновигали, але вже повільніше, млявіше…

І перш ніж усвідомити, вона провалилася в сон — глибокий, важкий, зі сновидіннями, які починались як спогади, а продовжувались… кимось, хто усміхається з-під каштанового пасма волосся.