Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 23

Амілія зачинила за собою двері, і на мить притиснулася спиною до дерев’яної панелі, видихаючи. У голові ще крутилося все, що сказала герцогиня — ті двозначності, посмішки, натяки… і обіцянки.

Вона рушила повільно до гостинної, дозволяючи думкам розтікатися, розбираючи на частини кожну фразу, кожен погляд. В затишному напівтемному залі, куди проникало тільки м’яке світло з вікон і легке потріскування вогню в каміні, Амілія нарешті дозволила собі сісти. Вона зручно вмостилася у м’яке крісло біля вогню і просто подивилася на танець полум’я, що ніби розчиняв залишки напруги.

«Завтра банкет… сукня… шпигуни… — подумала вона. — І ще ці дивні жарти про невістку…»

Проте розмірковувати довго їй не судилося.

З коридору почувся ледь чутний сміх і шелест тканини. Амілія трохи обернула голову — двері до гостинної трохи прочинилися, і в них боязко заглянули знайомі мордочки — ті самі дві дівчатка, племінниці Торіна.

Амілія усміхнулась тепло і лагідно махнула їм рукою:

— Ви можете заходити, якщо хочете.

Маленькі фігурки щезли з дверей на кілька секунд, а потім — наче зважившись — вони стрімко вбігли до зали, зупинившись за кілька кроків, поглядаючи на Амілію широко розкритими очима.

— Ми… ми просто проходили повз, — промовила одна з них, з непевною усмішкою.

— І почули, що тут хтось є, — додала друга, ховаючи руки за спину.

Амілія сміялася м’яко, майже як старша сестра.

— Справді? А хіба це не ви — дві відважні пані, що сьогодні "увірвалися" на подвір’я, гукаючи Торіна так, що луна відбивалась аж до стайні?

Дівчатка спалахнули й зашарілися, а потім весело захихотіли.

— То можна нам побути з вами? — несміливо запитала одна, опустивши очі.

— Звісно можна. — Амілія посунулась, пропонуючи їм сісти поруч. — Ви тут, здається, єдині, з ким я можу поговорити без натяків і підозрілих поглядів.

— А що таке «підозрілі погляди»? — наївно поцікавилася молодша з них.

— О, це така гра для дорослих… дуже нудна, — жартома відповіла Амілія, і вперше за день справді щиро посміхнулась.

Зал наповнився дитячим сміхом і радістю. Здавалося, все складне й тривожне лишилось десь за межами цього теплого куточка, де розмови були щирі, а світ — простий.

— Ох, і до речі, пані е-е-е... — почала несміливо одна з дівчат, крутячись на місці.

— Амілія. Можна просто Амілія, — м’яко підказала вона, усміхаючись заохочувально.

— Ага... Пані Амілія, так от... — дівчинка трохи нахилила голову набік, її оченята блищали живою цікавістю. — А до вас уже можна звертатися як до... тітоньки? Або ж просто по імені?

Амілія, що щойно пила чай, завмерла. Вона дивилася на дівчаток із тим самим виразом, із яким зазвичай люди дивляться на блискавку посеред ясного неба.

— Щ-що?.. — лише й змогла видихнути вона, мало не захлинувшись повітрям.

— Ну, мама сказала, що ви скоро вийдете заміж за Торіна, — дуже просто й буденно пояснила дівчинка, наче йшлося про зміну погоди чи нове платтячко.

Амілія кліпнула. Один раз. Другий. Третій.

«О Боже…» — тільки й встигла подумати вона, перш ніж її вуха остаточно залилися жаром, а мозок почав лихоманково прокручувати всі розмови, всі натяки, всі посмішки герцогині.

Вона відкрила рота, потім закрила. Знову відкрила.

— Я… е-е… — спробувала вона щось сказати, та слів забракло.

— То як? — не відступала дівчинка з найневиннішим поглядом у світі. — Тітонька чи Амілія?

Амілія глухо видихнула й приклала пальці до скроні, намагаючись зібратися.

— Давайте… поки що просто по імені, добре? — пробурмотіла вона, напівсміючись, напівзасоромлено. — А про решту… поговоримо іншим разом.

— Добре! — хором відповіли обидві дівчатка, задоволені, наче щойно уклали важливу угоду.

І знову сміх наповнив простору залу. А Амілія сиділа між ними — здивована, заскочена, але… чомусь зовсім не проти.

— А ще, — поважно почала одна з дівчат, зручно вмощуючись поруч із Амілією, — мама сказала, що якби Торін іще хоч трохи барився, то їй самій довелося б штовхати його під вінець.

— Прямо в королівському саду! — підхопила друга з сяючими очима. — Там же так гарно! Ти б не була проти, пані Аміліє?

— Що?.. Я… Я… — Амілія мало не вдавилася повітрям. Вона розгублено подивилася на обох дівчат і спробувала зібратися. — Я не думаю, що… це… е-е…

— А весільну сукню ти вже обрала? — серйозно запитала одна з них, притискаючи до грудей плюшевого зайця. — Бо мама каже, що в неї відмінний смак! Вона вибрала майже всі сукні для тата на прийоми — і всі казали, що він виглядає як із журналу.

— Весільну… — повторила Амілія тихо, зовсім втрачаючи здатність реагувати тверезо. Її щоки палали, як розпечене вугілля. — Ми… навіть не…

— А ви вже цілувалися? — запитала інша, цілком буденно, немов ішлося про погоду.

— Щ-ЩО?! — голос Амілії злетів на кілька тонів вище, і вона схопилася за підлокітники крісла, як за рятівну соломинку. — Ні! Тобто… це… Ми… Чому ви питаєте про таке?!

— Ну як… — знизала плечима одна з них. — Мама каже, що це нормально. Якщо люди закохані, вони іноді цілуються. Це не страшно.

— А ще вона сказала, що ви чудово виглядаєте разом, — знову долучилася сестричка. — І що вона була б не проти такої невістки.

Амілія розгублено прикрила обличчя руками. Вона не знала, чи сміятись, чи втекти. Весь маєток Сальнорів здавався надто яскравим, надто живим… і трохи глузливим.

— Ви дуже милі, — змогла вона врешті видихнути, намагаючись не видати внутрішню паніку. — Але, будь ласка… Давайте поки не про весілля. Домовились?

— Домовились, — сумирно погодились обидві.

Але одна з них, вже виходячи з кімнати, обернулась і шепнула змовницьким тоном:

— Але якщо що — ми допоможемо з фатою!

Амілія тільки тихо застогнала й втупилася в подушку.

Цей день обіцяв бути не лише довгим… а ще й дуже сімейним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍