Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум'я Частина 2 – Туманні Острови , Svitlana Anosova

Глава 36: Перше випробування

Коли корабель зник у тумані, подорожні затамували подих. Світ навколо змінився. Повітря стало густішим, ніби насиченим древньою силою, а звуки моря віддалилися, ніби їх поглинула невидима завіса. 

Перед ними відкрився неймовірний краєвид: велетенські гори, що ховалися у самісінькому небі. Їхні вершини, оповиті сріблястим серпанком, здавалися недосяжними, ніби належали іншому світу. Вони були настільки величними, що кожен подумав про одне й те ж: як ми не бачили їх раніше? 

— Це магія, — промовив Ервін, задумливо. 

Вона приховує їх, — сказав він. — У нашому світі є багато таких місць, які відкриваються лише тим, хто здатен їх побачити. 

Августа здивовано глянула на нього. 

— Ти знав про це? 

— Відчував, — відповів він, його сині очі м’яко світилися в напівтемряві. — Але тільки зараз я розумію, наскільки вони реальні. 

Він обережно пригорнув Августу до себе, захищаючи її від пронизливого вітру, що здавалося, шепотів древні таємниці. Його губи ніжно торкнулися її чола, залишаючи легкий, заспокійливий поцілунок. 

Тим часом Х'юстон, зазвичай непосидючий і жартівливий, завмер від захоплення. Його очі широко розкрилися, а руки мимоволі стиснули руків'я меча. 

— Це... просто неймовірно, — прошепотів він, і вперше за довгий час йому не вистачило слів. 

Вони ступили на тверду землю, відчуваючи, як їхні ноги торкаються чогось древнього, живого. Земля під ними була вкрита м'яким мохом, а в повітрі витав солодкуватий аромат квітів, які вони не могли впізнати. 

Раптом з туману, що клубочився між деревами, вийшла постать. Жінка, одягнена в довгі білі шати, плавно ковзала вперед, ніби не торкалася землі. Її сріблясте волосся виблискувало в напівтемряві, а очі сяяли теплом і мудрістю. 

Х’юстон миттєво зреагував: наче вірний воїн, він вискочив уперед, захищаючи свою королеву і спадкоємця, якого вона носила під серцем. 

— Хто ти?! — його голос лунав упевнено, хоч у глибині душі він відчував, що ця істота не несе зла. 

Жінка зупинилася і лагідно посміхнулася. 

— Вітаю вас, мандрівники, — промовила вона мелодійним голосом. — Я — Елара, хранителька цих островів. 

Августа відчула, як її серце затріпотіло. 

— Елара... – це ім'я моєї пра-прабабусі. 

Хранителька кивнула. 

— Так, моя люба. Я — частина твоєї родини. Ти прийшла, щоб завершити те, що було почато багато століть тому. 

Августа затримала подих. 

— Ми шукаємо душі батьків Ервіна, — пояснила вона. — Вони ув'язнені тут, і ми хочемо їх звільнити. 

Елара задумливо подивилася на них. 

— Я знаю про вашу мету. Але щоб звільнити їх, вам доведеться пройти три випробування: серця, розуму і духу. Лише тоді ви зможете дістатися до кристала, що утримує їхні душі. 

— Ми готові, — сказав рішуче Ервін, відчуваючи, як його драконяча сутність відгукується на присутність цієї жінки. 

Елара всміхнулася та жестом запросила їх іти за нею. 

— Тоді слідуйте за мною. 

Коли вони ступили вглиб лісу, світ навколо почав змінюватися. Дерева ставали вищими, їхні гілки витягувалися вгору, ніби намагаючись торкнутися неба. Повітря загусло, наповнене древньою магією. Навколо панувала тиша, порушена лише звуком їхніх кроків. 

Попереду з’явилася галявина, осяяна незвичайним світлом. Елара зупинилася. 

— Перше випробування — серця. 

Августа відчула, як холод пробігає по її спині. 

— Ми готові, — повторила вона, стискаючи руку Ервіна. 

Як тільки Елара відійшла від них, тиша впала на галявину, як покривало. 

Туман почав згущуватися, створюючи темні силуети, що наближалися з усіх боків… 

Х'юстон підійшов ближче до Августи. 

— Ці місця трохи лякають, — зізнався він. — Але я радий, що можу бути тут з вами. 

Августа посміхнулася йому. 

— Твоя підтримка дуже важлива для нас, Х'юстоне. 

Мгла згустилася, охопивши світ темрявою, ніби сповзала з небес, огортаючи всіх присутніх. Повітря стало холодним, майже крижаним, і вони відчули, як їхні серця почали битися швидше. 

Августа першою відчула страх. 

Темрява перед нею розступилася, і вона опинилася у знайомому місці. Величезний, холодний замок з стінами, височенними, мов тюремні мури виріс перед нею. Вітер ніс крики та шепіт, які зливалися в гнітючу мелодію самотності. 

Августа вдихнула, її груди стиснуло, а серце почало калатати. Вона вже була тут… Колись давно. Її очі розширилися, коли перед нею з’явилися дві постаті. Її батьки. 

Вони стояли трохи віддалік, у їхніх очах був біль, що пробирав до кісток. Відчай, розчарування… Здавалося, вони не просто дивилися на неї, а крізь неї, немов вона була привидом. 

— Ти покинула нас заради чужинця, — холодний, немов вітер півночі, голос її батька пронизав її душу. — Ти обрала життя з драконом і забула про свою сім’ю. 

Подих збився, наче від холоду чи страху 

— Ні, це не так! — вона зробила крок уперед, але щось невидиме скувало її ноги. — Я люблю вас… Я завжди любила вас! Але я також люблю Ервіна! Я — частина вас обох. 

Але їхні обличчя не змінилися. Августа відчула, як страх починає пожирати її зсередини. Невже вона справді втратила їх? Невже вони ніколи її не пробачать?.. 

Раптом вона згадала руки Ервіна, які підтримували її у найтемніші моменти. Його силу. Його любов. 

Тепло пробігло крізь її тіло, розганяючи морок. Туман почав розсіюватися, і примарні постаті її батьків зникли. 

Але сили покидали її. Августа похитнулася, її ноги стали ватяними. Вона майже впала, коли дві сильні руки вчасно підхопили її. 

— Я тут, Августо, — тихо сказав Ервін, утримуючи її в обіймах. 

Вона важко дихала, її руки тремтіли, але серце вже не билося в істериці. 

Тим часом Ервін зіткнувся зі своїм страхом. 

Перед ним розкрилася жахлива сцена. Темне, зруйноване королівство. Вогонь, що палав у зруйнованих залах, чорне небо, вкрите буревієм. 

А посеред цього хаосу стояли його батьки. 

Виснажені, схилені додолу, вони були скуті ланцюгами, а над ними нависало жахливе чудовисько – великий чорний дракон, його очі палали червоним, а вогонь капав з його пащі. 

— Це твоя вина, — прошепотів голос із темряви, немов тисячі шепітливих тіней. — Ти не зміг їх захистити. Вони страждають через твою слабкість. 

Його руки стиснулися в кулаки. Гнів, розпач, біль… Все всередині нього боролося. 

Але потім… голос Августи пролунав у його голові. 

"Я люблю свого чоловіка." 

Він глибоко вдихнув і ступив вперед. 

— Ні, я не дам страху керувати мною! — його голос був твердим, як скеля. — Я сильніший, ніж мої страхи. Я врятую їх і відновлю порядок у моєму королівстві. 

Чорний дракон застогнав, його тіло розпалося на туман, а разом з ним зникло і марево. 

Перед ним знову була галявина. 

І Августа. Вона була жива. Вона була поруч. 

Х'юстон відчував, як щось холодне йде по його спині. 

Навколо була порожнеча. Жодного звуку. Жодної людини. 

Він стояв на безкрайньому просторі, самотній. Голоси нашіптували: 

— Ти завжди будеш один.
— Ти нікому не потрібен.
— У тебе немає сили. 

Його груди охопив ляк, що перетворився на жах. 

Але потім… образ Августи. Образ Ервіна. Їхні голоси. 

— Х'юстон, ти наш друг. Ми віримо в тебе. 

Він здригнувся. Голоси страху знову заговорили, але тепер вони не мали тієї сили. 

— Ні, це неправда. 

Він стиснув кулаки. 

— Я маю друзів. Я маю підтримку. І я доведу, що гідний їхньої довіри. 

Туман розвіявся. 

Вони знову стояли разом. 

Елара спостерігала за ними, її обличчя було спокійним, але в очах світилася повага. 

— Ви пройшли перше випробування, — промовила вона. — Запам’ятайте: коли серце чисте від страхів, душа стає непохитною. 

Августа все ще важко дихала, її ноги були слабкими. Вона відчула, як знову похитнулася. 

Але цього разу руки Ервіна тримали її міцно. 

— Я з тобою, — його голос був теплим, як завжди. 

Августа підняла голову і, незважаючи на втому, усміхнулася. 

Вона повела їх далі, знаючи, що це лише початок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍