Страгозорый - Небезпека у лісі! {червоні сни}, Страгозорый

Глава дев'ятнадцята. Мати.

     Мірарда сиділа напроти й дивилась прямо на мене. Уважно так, наче хотіла запам'ятати мене, бо ми вже ніколи не зможемо зустрітися. Тепер, сидячи ось так поряд з нею, мені вже було набагато легше повірити в те, що світ людей дійсно існує. 

    Лігорія гуляла зараз десь на вулиці у світі гібридів. Обов'язково я принесу їй сюди якісь книжки чи щось таке, щоб їй було не так нудно, доки мене нема.

    Зовсім недавно, коли я трошки відпочив від світу кошмарів та битви і коли ми зустрілися з дівчиною, вона попросила на деякий час побути з нею, бо їй треба багато чого сказати. Мене це трохи стурбувало, бо хто його знає, що вже сталося, доки мене не було.

     Я зітхнув, перевівши погляд з невеличкого вікна на Мірарду, яка поки що сиділа й чомусь мовчала. Або слова підбирала, або думала, з чого варто почати, або ж просто момент хотіла розтягнути. Відчуваю, що ця розмова буде важкою для нас обох.

— То, про що ти хотіла зі мною поговорити? - Запитую, коли пауза стала дуже великою і я вже не зміг її терпіти. Особливо коли з'явилося багато здогадок...

— Це дуже важлива тема, тому будь ласка, вислухай мене та спробуй не перебивати. - Кивнув, Мірарда продовжила: - Як ти знаєш, світ людей все ж таки існує. Я не знаю, чому вам в голову вбивали те, що інших світів окрім вашого нема, але факт залишається фактом. І як ти вже знаєш, я прийшла з цього світу, при цьому залишивши людське ім'я. Це допомогло мені залишити пам'ять, дозволяючи не забувати все те, що зі мною відбувалося до потраплянок сюди.

     Коли дівчина замовчала на декілька секунд, я вирішив скористатися цим моментом і задав перше запитання:

— Тобто, люди, які потрапляють сюди, але народжуються гібридами, втрачають пам'ять? 

     Дівчина кивнула і продовжила пояснювати:

— Так, ти правий. І зараз я можливо скажу таку річ, у яку ти або не повіриш, або повіриш, але лиш через якийсь час. Я твоя мати.

     Спочатку я сподівався, що це лиш жарт. Навіть посміхнувся трохи. Але дивлячись на серйозне обличчя Мірарди, посмішка сповзла з мого обличчя доволі швидко.

— Це неможливо. Мій справжній батько зараз в пеклі, мати десь там, у світі гібридів. Ну, і сестра поряд... У мене немає іншої сім'ї, бо це неможливо. Такого ж не буває!

— Буває. - Заперечила дівчина. - Вийшло так, що у світі людей ти знайшов дивне каміння, яке склавши, потрапив сюди, до світу гібридів. Так, у це важко повірити, але будь ласка, спробуй.

— Розкажи мені трохи про моє минуле... - Я на секунду затнувся, не знаючи, як правильно підібрати слова. - Життя. - А про себе додав: якого, в принципі, ніколи не було, бо я його взагалі не пам'ятаю.

— Ну, як я й казала раніше, я твоя мати. У тебе не було ні братів, ні сестер у світі людей. Також саме звідти з тобою разом перейшли сили амфігора. Я правда ще не знаю, чому саме, але факт залишається фактом. До речі. - Вона дістала ту саму фотографію, яку показувала колись, розповідаючи вперше про світ людей. - Так виглядала наша сім'я до цього всього.

    Я обережно взяв фото і почав розглядати його, але вже з нової сторони. Хлопця я впізнав майже одразу. Такого ж я бачив тоді, коли він тренувався з тим дивним циклопом. Виходить, я виглядав так жалюгідно у світі людей? А ці двоє - моя сім'я з того світу? Аж дивно якось...

     Ось так жив собі, вирішував свої справи, а потім як виявилося, твої батьки з іншого світу, так ще й зовсім не такі, як ти собі уявляв. Принаймні, у плані зовнішнього вигляду.

     До сих пір якщо чесно не повірю, що ця дівчина, якя прийшла зі світу людей, виявляється моєю справжньою матір'ю. Усе життя я жив, навіть не підозрюючи, що у мене десь там є ще одна якась сім'я... Це все так дивно.

     Я віддав фото назад, і подивився на Мірарду. Та запитально подивилась на мене у відповідь, поглядом запитуючи:«Хоч у щось повірив?». Заперечно похитав головою. У що-що, а в це я вірити буду в останню чергу. Хай навіть боги з неба спустяться, щоб змусити мене у це вірити, я всеодно в подібну чухню повірю в саму останню мить.

— Що ж, я сподівалась, що усе обійдеться, але добре. - Мовила дівчина, важко зітхнувши. - Схоже, треба переходити до плану «Б». 

    Якщо чесно, мені це не дуже сподобалось. Тому коли встала Мірарда, я теж встав і відійшов від неї на декілька кроків. Хто його знає, що вона від мене зараз хоче і що може зі мною зробити...

    Вийшло так, що дівчина притисла мене до стіни. Я хотів було м'яко відштовхнути її, а потім втекти звідси геть - потім якщо що знайду нове місце для помешкання, тут я всеодно мало що ще залишив, та й те не значуще, - як вона взяла невеликий червоний камінь. Я не встиг зреагувати, як Мірарда притисла його до мого чола.

    Перед очами, які я швидко заплющив, з'являлись чиїсь спогади. Ні, не чиїсь. Мої. Я чомусь точно знав, що вони саме мої, й нічиї більше. Через деякийсь час я відкрив очі й подивився на дівчину. Вона з надією дивилась на мене. Видихаю.

— Що ж, добре. Перед тим, як я почну задавати головні питання, які зараз мене турбують, хочу запитати про те, що це за камінь?

— Довго пояснювати. Але якщо коротко - у ньому ми встигли зібрати спогади, які пов'язані з тобою і перенести сюди.

     Я на декілька секунд відвернувся від дівчини. Що ж, можливо, не все так погано. У мене тепер можливо буде нова сім'я, про яку я так довго мріяв. Так що не все так погано.

..

 

..

 

..

 

..

 

..

      Сьогодні Мірарда спала поряд зі мною. Хоч я й не звик ще до того, що вона моя справжня мати, але потихеньку вже почав довіряти їй, тому дозволив зробити це.

     Ми довго не могли заснути. Спочатку мати розповідала мені багато що з того, що я з якогось дива забув, коли потрапив до цього світу. Мене трохи здивувало те, що у них були теж «чисті» дракони, не гібриди, але при цьому не такі сильні, як Горс та його брати.

    Якийсь час я розпитував мати про світ людей. Про те, як вони зазвичай полюють, що робить цей їхній народ зазвичай, коли вони знайшли драконів та як змогли приборкати, і як вони все ще не встигли з'явитись на очах у звичайних двоногів - так вони називали тих людей, які по-перше, не знають про людей у лісі, а по-друге не могли нормально розмовляти з природою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍