Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

Три, без малого чотири доби вона майже не прокидалася. Кетрін весь час була при ній — там-таки й дрімала, сидячи в лозовому кріслі,— а коли Віріна чи я навшпиньках заходили до кімнати, пошепки сварилася на нас. Вона без упину обмахувала Доллі листівкою із зображенням Ісуса, неначе надворі було літо, а до приписів доктора Картера ставилася просто-таки ганебно.

— Та я цього і свиням не дала б,— виголошувала вона, тицяючи пальцем на ліки, що їх він залишав для Доллі.

Зрештою доктор Картер сказав: якщо хвору не одвезуть до лікарні, він знімає з себе відповідальність. Найближча лікарня була в Брутоні, за шістдесят миль, і Віріна викликала звідти швидку допомогу. Та вона даремно витратила гроші: Кетрін замкнула двері зсередини й заявила, що першому, хто шарпне ручку, самому буде потрібна швидка допомога. Сама Доллі хоча й не тямила, куди її мають везти, але нікуди їхати не хотіла й благала, щоб її не чіпали.

— Не будіть мене,— сказала вона.— Я не хочу бачити океану.

На кінець тижня вона вже могла сидіти в ліжку, а ще за кілька днів так зміцніла, що знову взялася писати листи своїм замовникам. Її непокоїло те, що набралося вже багато невиконаних замовлень на ліки від водянки, але Кетрін, яка вважала, що Доллі почала одужувати тільки завдяки їй, заспокоїла її:

— Ет, пусте. Ти й не зчуєшся, як ми знов будемо надворі коло свого варива.

Кожного дня, рівно о четвертій, суддя з’являвся біля садової хвіртки і свистів мені, щоб я вийшов відчинив: заходячи крізь хвіртку, а не з парадних дверей, він мав менше шансів зустрітися з Віріною, хоч вона, власне, й не була проти його відвідин, навіть навпаки — завбачливо призапасила для такої нагоди пляшку хересу та коробку сигар. Він звичайно приносив Доллі якийсь подарунок: чи то тістечка з пекарні «Зелений коник», чи то квіти — кулясті бронзові хризантеми, що їх Кетрін одразу ж виносила з кімнати, бо вони, мовляв, з’їдають повітря. Про те, що суддя освідчився Доллі, вона так і не знала, але, як видно, нутром чуючи тут щось підозріле, ревно пильнувала кожний його візит: невідлучно сиділа в кімнаті, посьорбувала призначений для нього херес і балакала більше, ніж вони обоє разом. Та як на мене, то ні суддя, ні Доллі не мали чогось такого, щоб дуже ховатися з тим; їхні стосунки були спокійні, як у людей, що давно вже упевнилися в своїй взаємній прихильності. Можливо, судді й довелося де в чому розчаруватись, але аж ніяк не через Доллі, бо вона, здається мені, стала для нього саме тим, чого він прагнув: єдиною людиною в світі, якій усе можна сказати. А коли можна сказати все, то навряд чи треба про щось говорити. Отож він і сидів біля ліжка, радий бути там, поруч неї, і не чекав, щоб його розважали. Зморена жаром, Доллі часто засинала, і, якщо уві сні вона починала схлипувати чи хмуритись, суддя зараз же будив її, вітаючи її повернення до дійсності ясною, мов день, усмішкою.

Перед тим Віріна не дозволяла нам купити радіоприймач: ті вульгарні мелодійки, доводила вона, тільки задурманюють голову; та й, певна річ, жаліла грошей. Але тепер доктор Картер переконав її, що Доллі потрібне радіо: мовляв, то буде для неї розрада під час одужання, яке, за його передбаченням, мало тривати досить довго. І Віріна купила приймач, і я певен, що виклала за нього чималі гроші; але який же він був неоковирний, той грубо полакований ящик, схожий на капот автомобіля. Довелося мені винести його на подвір’я і пофарбувати в рожевий колір, але й після того Доллі ще вагалась, чи поставити його в своїй кімнаті. Та трохи згодом ви б його в неї ніякою силою не забрали. Той приймач завжди нагрівався так, що хоч курчат на ньому смаж, бо вони з Кетрін майже не вимикали його. А особливо вподобали передачі з футбольних матчів.

— Ой, прошу вас, не треба,— зупиняла Доллі суддю, коли той намагався пояснити їй правила гри.— Мені подобається, що воно таке загадкове. Усі кричать, усім весело. А якби я знала чому, мені, може, й не було б так цікаво слухати.

Якийсь час суддю дратувало й те, що він не міг переконати Доллі вболівати за котрусь одну команду. Вона бажала перемоги й тим і тим:

— Я певна, що вони всі хороші хлопці.

Через те радіо ми з Кетрін одного разу навіть посварилися. Це було якраз того дня, коли Мод Райорден мала грати на музичному конкурсі штату. Зрозуміло, що я хотів її послухати, і Кетрін добре про це знала, та вона ввімкнула матч «Університет Тюлейн» — «Технологічний, Джорджія» і не підпускала мене до приймача.

— Що це на тебе найшло останнім часом, Кетрін? — не витримав я.— Така стала себелюбна, завжди чимось невдоволена, і щоб усе було тільки по-твоєму. Їй-право, ти тепер куди гірша, ніж раніш була Віріна.

Справді-бо: наче відшкодовуючи собі престиж, втрачений у сутичці із законом, вона заповзялася посилювати свою владу в домі Телбоу, і ми з Доллі повинні були виявляти повагу до її індіанського походження й покірливо терпіти її сваволю. Загалом Доллі не суперечила, проте щодо Мод Райорден стала на мій бік:

— Нехай Коллін увімкне свою станцію. Буде не по-християнському не послухати Мод. Вона ж нам друг.

Усі, хто слухав тоді Мод, були одностайні: першість мали присудити їй. Вона посіла друге місце, та її батьки все одно раділи: адже то була половина університетської стипендії. І все-таки з нею повелися несправедливо, бо виступила вона прекрасно, куди краще, ніж хлопець, що здобув першу премію. Вона грала ту саму серенаду свого батька, і мені ця музика видалася такою ж гарною, як і того дня в лісі. Відтоді я почав годинами переводити папір, виписуючи ім’я Мод і малюючи в своїй уяві всі її чари, а надто волосся кольору ванільного морозива. Суддя прийшов саме вчасно, щоб послухати передачу разом з нами, і я відчув, як зраділа Доллі: ця музика, схожа на кружляння метеликів, неначе знову поєднала нас, як і того дня серед листя.

Через кілька днів я зустрів на вулиці Елізабет Гендерсон. Вона йшла з перукарні: волосся її було ретельно викладене, нігті нафарбовані,— зовсім доросла дівчина,— і я навіть сказав їй комплімент.

— Це я до вечірки. Сподіваюся, твій костюм уже