Ніл Гейман - Американські боги

кресленням Руба Ґолдберга. На стіні висіли іржаві таблички придорожньої реклами крему для гоління Burma Shave:

«Життя складне

Воно бентежить

Якщо за вусами

Добродії не стежать»

Burma Shave,

— сповіщала одна серія табличок, а за нею ще одна:

«Він обігнати поспішав

На загнутій дорозі

Тепер гробар-друзяка

Поголить його в морзі»

Burma Shave,

...І ось долівка перед ними почала поступово йти вгору, вони наблизилися до кіоску з морозивом. Судячи з усього, кіоск був відчинений — але продавчиня, яка саме протирала вітрини, подивилася на них так виразно, що вони хутенько проминули його і зупинилися коло піцерії зі столиками. Заклад був порожній, якщо не рахувати темношкірого діда у яскравому картатому костюмі і рукавичках канаркового кольору. Цей дрібненький чоловік — бувають такі люди, які з віком все зменшуються та зменшуються, ніби роки їх висушують, — ласував неймовірно великим, багатошаровим морозивом і запивав його кавою з гігантської кружки. В попільничці перед ним тліла чорна сигарилла.

— Три кави, — кинув Середа Тіні і пішов до вбиральні.

Тінь купив каву і відніс її Чорнобогу, який сидів поруч із чорношкірим старим і курив з таким виглядом, ніби боявся, що його за цим спіймають. Старий, який колупався у своєму пломбірі, не особливо прикладався до сигарилли, але підняв її, коли Тінь підійшов, глибоко затягнувся, пустив два димові кільця — спершу велике, тоді ще одне, менше, яке рівнесенько прорізало більше, — і, неймовірно задоволений собою, усміхнувся.

— Тіне, це пан Нансі, — відрекомендував його Чорнобог.

Старий підвівся і простягнув праву руку, затягнену в рукавичку канаркового кольору.

— Дуже радий зустрічі, — сліпуче усміхнувся він. — Я знаю, хто ти. Ти працюєш на старого одноокого покидька, так? — у нього був легкий протяжний акцент, який міг би бути карибським.

— Так, я працюю на пана Середу, — відказав Тінь.

— Так. Прошу, сідай.

Чорнобог затягнувся своєю цигаркою і почав похмуро розмірковувати вголос:

— Я думаю, що такі, як ми, люблять курити, бо дим нагадує нам про запах підношень, які колись спалювали на нашу честь. Дим, який здіймався, доки вони благали про нашу підтримку чи благодать.

— Мені ніколи ніц такого не давали, — відповів Нансі. — Найліпшим для мене був кошик фруктів, щоб набити черево, чи, може, козлятина в карі, шось холодне, міцненьке і смачненьке до пиття, і стара добра баба з пружними цицьками, щоб скласти компанію.

Старий усміхнувся на всі свої білі зуби і підморгнув Тіні.

— Тепер, — махнув рукою Чорнобог з тим самим гробовим виразом обличчя, — нічого в нас нема.

— Гм, ну я і близько не отримую стільки фруктів, як колись, — продовжив Нансі, в очах якого танцювали бісики. — Але мені і так нема нічо, шо може бути ліпшим за товстунку з пишними грудьми. Деякі, коли ти з ними говориш, так, вони кажуть, що в першу чергу треба дивитись на задок, але я мушу сказати, шо саме цицьки заводять мій мотор холодними ранками, — Нансі засміявся деренчливим добродушним сміхом, і Тінь спіймав себе на тому, що мимоволі симпатизує старому.

Середа вернувся з вбиральні і потис руку Нансі.

— Тіне, хочеш чогось пожувати, га? Шматок піци? Чи канапку?

— Я не голодний, — відказав Тінь.

— Дай я тобі шось скажу, — усміхнувся Нансі. — Доки ти наступного разу добудеш їдла, може минути купа часу. Я вже не такий молодий, як був, але я тобі точно кажу: ніколи не відмовляйся посцяти, пожерти чи півгодинки покемарити. Вловив?

— Так. Але я і справді не голодний.

— Ти ж таке здоровило! — Нансі втупився в сірі Тіневі очі своїми, кольору червоного дерева. — Здоровенне і гарнесеньке здоровило, але мушу тобі сказати, ти не виглядаєш на надто розумного. В мене є синок, бевзь такий, ніби купив свою дурість на розпродажі, де продавали дві дурості за ціною однієї... Так от, ти мені його нагадуєш.

— Якщо ви не проти, я сприйму це як комплімент.

— Те, що я назвав тебе телепнем, який проспав того ранку, як роздавали мізки?

— Те, що ви порівняли мене із членом своєї родини.

Пан Нансі загасив свою сигариллу, змахнув невидиму дрібку попелу зі своїх канаркових рукавичок.

— Мушу визнати, що ти не найгірший вибір, який могло зробити старе однооке одоробло, — він зиркнув на Середу: — Маєш якесь уявлення, скільки наших нинька буде?

— Я послав вістку всім, кого зміг відшукати, — відказав той. — Вочевидь, не всі зможуть прийти. А деякі, — він виразно поглянув на Чорнобога, — можуть і не захотіти. Але я думаю, можна розраховувати на кілька десятків. А вони вже рознесуть вісточку по світу.

Вони минули виставку обладунків («Вікторіанські підробки, — пирхав Середа, поки вони минали засклені вітрини, — сучасна підробка, шолом дванадцятого століття на репродукції сімнадцятого, і рукавичка п’ятнадцятого...»), тоді Середа штовхнув двері до виходу, зібрав їх надворі («Я вже застарий для всіх цих ходів туди-сюди, — скаржився Нансі, — і тим більше, я звик до сухішого і теплішого клімату») і провів по критій галереї до інших дверей, за якими була зала з каруселлю.

Заграв паровий орган: вальс Штрауса, мелодія спотикалася і часом звучала фальшиво. Стіна приміщення, до якого вони зайшли, була завішана сотнями прадавніх коників з каруселей. На частині коників пооблуплювалась фарба, інших не завадило б добряче попротирати від пилу. Над кониками висіли десятки крилатих ангелів. Було нескладно здогадатись, що ангелів зробили з манекенів, які колись демонстрували жіночі моди у вітринах. У деяких пооголювались позбавлені всякої сексуальності груди, в інших — загубилися перуки. Усі вони сліпо і байдуже витріщалися з темряви.

А далі була карусель.

Знак стверджував, що ця карусель — найбільша в світі, сповіщав, скільки вона важить, скільки тисяч лампочок можна нарахувати в люстрах, які звисали з готичних склепінь, і забороняв будь-кому вилазити на карусель чи сідати на тварин.

І яких тварин! Тінь, мимоволі вражений до глибини душі, витріщався на сотні істот в натуральну величину, які кружляли на платформі каруселі. Справжні істоти, вигадані істоти, покручі перших і других: кожна з них відрізнялась від інших. Там були русалка і водяник, кентавр і єдиноріг, слони (один величезний і один крихітний), бульдог,