Олександр Гребьонкін - Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін

Він узяв її за руку, щоб вивести і шльопнув нижче спини.

- Жаль ременя немає!

Він здивувався, що вона не заплакала, а навіть засміялася – тихо, загадково.

- Та що ви! Я лише на хвилинку прийшла. Мені холодно, зігрійте мене, і я піду. Слово честі, - гаряче шепотіла Лера.

- Комсомолки так себе не поводять.

- Я на хвилиночку, тільки погрітись.

Він похмуро мовчки відсунувся.

Вона зняла кожушок і хустку, в одній сорочці лягла поруч, спиною до нього, притулилася, і тут він відчув, що дівчина вся тремтить. Вона справді замерзла.

Він обійняв її міцно, притиснув до себе, і вони завмерли в глухій зимовій тиші. Він відчував, як дівчина наливалася теплом. Її волосся лоскотало йому ніс, тому він відсунувся і прошепотів: «Добре спимо».

І сам став провалюватися в якийсь напівсон - напівдрімоту, часом прокидаючись, відчуваючи, як дихає вона. У нього бухало серце, здавалося, груди лопнуть від його ударів.

Про себе він дивувався і усвідомлював, що ставиться до неї як до дівчинки, навіть як сестри чи дочки, не відчуваючи того, що зазвичай відчувають чоловіки до дівчини. Між ними була Люцина, а Леру він не сприймав належним чином.

Він прокинувся від того, що відчув її губи на своїх губах. У вікні синіло.

Вставши, вона накинула кожушок, чоботи, хустку і зникла.

***

Близько шостої ранку вони почали збиратися на холодній кухні. Господиня підігріла води, і всі вмилися – мовчазні та напружені, наче не відпочили та не виспались. Хлопці спросоння терли очі.

Лера намагалася не дивитись у бік Старицького, а той встиг десять разів пошкодувати про те, що сталося. Іноді йому здавалося, що його обличчя соромливо червоніє. Михайло дивувався, як міг усе допустити, але опанував себе і зараз намагався триматися невимушено, під напускною строгістю приховувати свій справжній стан.

Офіційно старшим у цьому лижному поході вважався Віктор Семенович Щербаков. Він знав місця, мав досвід подібної подорожі.

Після легкого сніданку з чаєм, переодягнувшись у лижні костюми, вони вийшли на сніговий простір. Десь за річкою проступав кольоровий світанок, велетенські сосни застигли в сяйві.

Пішли сільською вулицею, під гавкіт місцевих хвостатих церберів, спочатку тихо й невпевнено. Через півгодини, коли вийшли на незайманий сніг – усі ожили, почали перемовлятися та жартувати.

Віктор Семенович, йдучи поряд із Михайлом, розпочав було розповідати про минулі походи, але почав кашляти, горло його різало холодне повітря, і він замовк.

Михайло йшов рівно, жмурячись від білизни, змахуючи з вій вологі іскри.

Коли зайшли в дрімучу хащу – розмов і сміху поменшало. Тут треба було нагинатись, щоб прослизнути під гілками. Ліс обступив тісною стіною; на снігу було видно сліди лісових мешканців.

Вони йшли просікою, обійшли завалений снігом яр. З'явилася річка – вони йшли близько до берега. а потім шлях знову пірнув у ліс.

На одній із мальовничих галявин Віктор Семенович Щербаков зупинив усіх, звірив по компасу напрямок та махнув рукою.

Дорогою вони зустріли бородатого мужика в шубі з двостволкою, який здивовано витріщився на лижників, а потім помахав їм услід. Поруч дивився на прибульців його розумний і спокійний собака.

Лера обігнала Старицького і пішла попереду – ладна і гнучка у своєму лижному костюмі, трималася незалежно і вже трохи задерикувато. Її лижі лаково блищали, а сильні й стрункі ноги плавно ковзали по насту між ялинами. За нею поспішила Іскра і хлопці. З гілок сипався в обличчя пекучий сніг, залазив у рукави. Виявляється, вони поспішали до крутого спуску, щоб хвацько, відштовхнувшись лижними палицями, скотитися з гірки.

У яру біля незамерзлого струмка зробили привал і перекусили бутербродами.

Михайло помітив, що Лера зовсім змінилася – рум'яна, вона була веселою та дотепною. Тепер він ловив на собі її погляди, але відразу відводив очі. В області жартів та примовок не відставала від неї й Іскра. Але сам Михайло був мовчазний, говорив лише з Віктором Семеновичем.

Розтягнувшись ланцюгом, вони довго ковзали, повертаючись по замерзлій річці до села. Сніги поступово наливались синьовою…

Цієї ночі Михайло замкнув двері флігеля на ключ і впав на тапчан. У нього, після ув’язнення, ще не так було багато сил, і він смертельно втомився. Але підсвідомо він чекав на прихід Лери. Він і таємно хотів і не хотів цього.

 Серед ночі раптом прокинувся і прислухався до якогось загадкового скрипу снігу. Йому здавалося, що хтось смикнув двері. Він підвівся з серцем, що шалено бився, чекаючи стуку.

Стояла всепоглинаюча тиша. Він зрозумів, що, мабуть, йому все це здалося, чи це ходив хтось із Лошаків. Але він довго крутився й не міг заснути.

Тоді запалив гасову лампу, дістав збірку Свідзінського і почав читати.

***

Наближення Нового року породило дискусії серед вчителів. Хтось, зокрема, викладач трудового виховання Єрмил Кузьмич Дишло, вважали таке святкування «буржуазним пережитком». Старицький і Спаський піддавали таких шаленій критиці.