Стівен Кінг - Аутсайдер

Детектив уже потягнувся до згаданої вище книжки, та потім передумав і знов повернувся до міз Левелл.

— Розкажіть, що ви пам’ятаєте.

— Що, про того хлопця? Та нема чого розказувати. Як скінчився виступ, у сувенірну крамничку одразу повалив народ, а до мене тільки цівочка покупців дійшла. Ви ж розумієте чому, так?

Ралф похитав головою, намагаючись не втрачати терпіння. Він на щось натрапив, це точно, і гадав, сподівався, що його здогадки правильні.

— Ясна річ, що людям не хотілося втрачати місце в черзі, і всі вони вже мали нову книжку містера Кобена, тож читали її, поки чекали. Але ті три джентльмени таки зайшли до мене, й один із них, товстий такий, купив нову книжку Лізи Ґарднер [91] у твердій палітурці. Інші двоє просто дивилися. Потім у кіоск просунула голову якась пані, сказала, що готова, і вони пішли. Мабуть, по автографи.

— Але один із них, високий, виявив інтерес до тої книжки про округ Флінт.

— Так, проте мені здається, що в око йому впала саме згадка про тауншип Кеннінґ. Він таке як обмовився, що там довгий час жила його родина, так?

— Не знаю, — відповів Ралф. — Ви мені скажіть.

— Майже впевнена, що так. Він зняв із полички книжку, але коли побачив цінник — сімдесят дев’ять дев’яносто дев’ять, — то поклав її назад.

Бам! — ось воно.

— Книжку з того часу ніхто не дивився? Не знімав її з полиці, не крутив у руках?

— Оту? Та ви жартуєте.

Ралф повернувся до стелажів, став навпочіпки й узяв книжку в плівці. Він тримав її долонями за ребра. На обкла­динці була жовтувата фотографія якоїсь давньої поховальної процесії. Шестеро ковбоїв, усі в поношених капелюхах і з пістолетами в кобурах, несли до пильного цвинтаря дощату домовину. Пастир (також із пістолетом у кобурі) чекав на них у головах порожньої могили, тримаючи в руках Біблію.

Міз Левелл суттєво пожвавилась.

— Ви справді хочете її купити?

— Так.

— Ну, то давайте її сюди, щоб я просканувала цінник.

— Вам у руки — не дам.

Він підніс книжку ближче, щоб продавчиня дотягнулася до штрих-кода на плівці й просканувала.

— З вас вісімдесят чотири чотирнадцять із податками, але округлимо до вісімдесяти чотирьох.

Ралф обережно поставив книжку на кутик, щоби діста­ти кредитну картку. Потім запхав чек у нагрудну кишеню і знову підібрав книжку долонями за ребра, тримаючи її, мов чашу для причастя.

— Він крутив її в руках, — мовив Ралф, і не для того, щоб перепитати продавчиню, а щоб упевнитись у своїй щасливій знахідці. — Ви певні, що чоловік на фотокартці, яку я вам показував, брав до рук цю книжку?

— Зняв її з полиці й сказав, що ту світлину зроблено в тауншипі Кеннінґ. Потім поглянув на ціну й поклав назад. Усе, як я вам казала. Це що, речдок якийсь?

— Не знаю, — відповів Ралф, позираючи на давніх скорботних, що прикрашали обкладинку. — Але незабаром дізнаюся.

  16

Тіло Френка Пітерсона було видане «Похоронному бюро братів Донеллі» в четвер після обіду. Про це домовлялася Арлін Пітерсон — про це та все інше, включно з некрологом, квітами, задушною службою на п’ятничний ранок, власне похованням, надгробною промовою і поминальною вечерею для родичів і друзів у суботу. Хто, як не Арлін, мав цим займатися. Навіть за кращих часів із Фреда не було пуття в організації таких соціальних заходів.

«Та цього разу саме мені доведеться це робити, — сказав собі Фред, коли вони з Оллі повернулися додому з лікарні. — Мені, бо нікого іншого не лишилося. І той хлопець із Донеллі мені допоможе. Вони ж у цьому профі». Тільки як він мав платити за другий похорон, отак одразу після першого? Чи покриє це страховка? Він не знав. Усім цим також опікувалась Арлін. У них була домовленість: він заробляв гроші, а вона оплачувала рахунки. Доведеться поритися в її столі, пошукати документи зі страхової компанії. Від одної цієї думки на Фреда навалилася втома.

Вони сіли у вітальні. Оллі ввімкнув телевізор. Передавали футбольний матч. Вони трохи подивилися, хоча насправді їм обом було байдуже до гри — вони більше цікавились американським футболом. Зрештою, Фред підвівся, поплентався в коридор і повернувся зі старою червоною адресною книжкою, що належала Арлін. Прогортав до літери «Д» і, так, ось контакти «Братів Донеллі», тільки зазвичай охайний почерк Арлін був нетвердим, але як інакше? Вона б не стала записувати номер похоронного бюро до смерті Френка, правда? Пітерсони ще мали прожити багато років, перш ніж хвилюватися про поховальні обря­ди. Багато років.

Фред дивився на цю адресну книжку, на вицвілу й потерту червону шкіру, і згадував усі ці випадки, коли він бачив її в руках дружини, коли вона, ще за старих часів, переписувала адреси з конвертів, а останніми роками занотовувала їх з інтернету. Фред заплакав.

— Я не можу, — сказав він. — Просто не можу. Отак одразу після Френкі.

Спортивний коментатор заволав «ГОЛ!», і гравці в червоних майках почали стрибати один на одного. Оллі вимкнув телевізор і простягнув руку.

— Я цим займусь.

Фред поглянув на сина. Із почервонілих очей батька лилися сльози. Оллі кивнув.

— Усе гаразд, тату. Серйозно. Я про все подбаю. А ти йди нагору і приляж, добре?

І хоч Фред усвідомлював, що, певно, це якось неправильно — полишати свого сімнадцятирічного сина сам на сам із таким тягарем, — але саме так і вчинив. Пообіцяв собі, що згодом розділить цю тяготу, та зараз йому треба було здрімнути. Він справді дуже втомився.

  17

Тої неділі Алек Пеллі й сам крутився у сімейних справах аж до третьої тридцять. До «Шератону» в Кеп-Сіті він дістався тільки після п’ятої, але вечірнє сонце так само пропікало дірку в небі. Він зупинився біля готелю на розвертальному майданчику, сунув паркувальникові десятку й наказав йому тримати автівку поблизу. Лоретт Левелл у своєму газетному кіоску знову перебирала прикраси. Алек там не затримався. Вийшовши надвір, він похилився на свій «експло­рер» і зателефонував Гові Ґолду.

— Я випередив Андерсона із записами з камер спостереження, плюс те відео з «Каналу 81», але він перший дістався книжки. І купив її. Мабуть, це можна назвати поразкою.

— Бляха, — відповів Гові. — Як він узагалі про неї дізнався?

— Не думаю, що він знав. Певно, це просто везіння на додачу до старожитньої поліцейської справи. Жінка, яка працює в кіоску, сказала, що в день лекції Кобена цю книжку взяв до рук один чоловік, тоді побачив цінник, майже вісімдесят баксів, і поклав її назад на поличку. Здається, вона не в курсі, що то був Мейтленд, мабуть, новин не дивиться. Вона розповіла про це Андерсону, і той купив книжку. Ще сказала, що він пішов, тримаючи книжку за краї, долонями.

— Сподівається зняти відбитки, що не належатимуть Террі, — сказав Гові, — і таким чином знайти доказ, що чоловік, який брав книжку до рук, — то не Террі. Але нічого в нього не вийде. Бозна-скільки ще людей брало й роздивлялося ту книжку.

—