Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

ти щось розумієш? Абсолютно розумна, можна сказати — розумецька цивілізація!

— Стривай, Мозю, не поспішай. Давай виберемося з яру. Якщо цивілізація розумна, а тим більш абсолютно, то це буде відразу видно, — запропонував обережний у висновках Флоквел.

З такою пропозицією важко було не погодитися. Хоча яр і виглядав неглибоким, схили його були круті. З-під ніг посипався пісок і зашурхотіли невеличкі камінці. Вибираючись нагору, прийшлося добряче попрацювати. Вчепитися не було за що, пісок зрадливо тікав з-під ніг. Тихенько лаючись і допомагаючи один одному, вони видряпалися нагору.

— Тьфу ти! — пробурмотів Мозя, обтрушуючи штани і витираючи спітнілий лоб. — Ото засідка! Розумецька цивілізація! Розумецька цивілізація! Де ж вона розумецька? Важко сходи зробити, чи що? Упрів геть зовсім! — і замовк, з подивом озираючись навкруги.

Флоквел присвиснув. Навкруги слалася сіра пустеля. Невисокі скелі, камені, піщані бархани, пагорки… Погляду нема за що зачепитися: ані травинки, ані деревця, ані кущика, нічого, лише пісок та каміння.

— Яка ж це Фіга? Планету треба було назвати Сіра, — розгублено сказав Мозя, — я від бую відходити боюся. Ми ж потім його не знайдемо. Лише сіра пустеля…

— Увімкнемо маячок, — запропонував Флоквел. — Мене хвилює зовсім інше: де ж цивілізація? Невже у довіднику помилка?

Немилосердно палило сонце. Білясте, прозоро-блакитне чисте небо… За спинами зашурхотіло. Обидва рвучко озирнулися. Невеличка ящірка забігла на сірий валун і некліпно дивилася на фахівців. Мозя потягнувся за комунікатором. Ящірка злякалася руху і миттєво згинула.

— Тьфу ти! — знов сплюнув Мозя. — Я вже подумав, що це розумний тубілець.

— А може, він і є? Звідки нам знати? Давай піднімемось он на той горбочок. Може, звідти щось побачимо? Не пам'ятаю такого випадку — помилки у довіднику.

Почимчикували гарячим піском до підніжжя невисокого скелястого пагорбу. Підніматися вгору каменястим схилом було набагато легше, ніж вибиратися з піщаного яру, каміння все ж не зрадливий пісок.

— Нарешті, — задоволено промовив Флоквел, коли вони доп'ялися до вершини і побачили те, що раніш закривав від них пагорб. — Ось тобі й цивілізація!

Кілометри за три зеленіла оаза. Перезирнувшись, спецагенти заспішили, на ходу хапаючись за що вийде. На крутому схилі легко втратити рівновагу і впасти на гостре каміння. Сонце палило як навіжене, і дуже скоро обидва потерпали від спраги. Рятувальники швидко втомилися, сорочки на змокли від поту, але мусили йти, шукати хлопця на ім’я Маняма Корпурама…

Ці кілька кілометрів долали, здавалося, півдня. Пісок, камені, пил, спека… Ноги то ковзають по каменях, вилизаних вітром до дзеркального блиску, то в’язнуть у піску по кісточки, а оаза все не наближається і не наближається. Нарешті тортури скінчилися. Спецагенти допленталися до першого зеленого дерева й сховались у тінь. В оазі наче почався інший світ. Щільний килим короткої трави, такої цупкої, що навіть важкі черевики не залишають на ній слідів. Густі кущі з довжезними колючками, високі дерева з кулеподібними кронами. Наче і немає навкруги пустелі і пекучого сонця у прозорому небі. Спецагенти полегшено набрали у груди прохолодного свіжого повітря.

— Ось і цивілізація! — зрадів Мозя.

— Не факт, — з сумнівом у голосі пробурмотів Флоквел, — це просто оаза. Присутності розуму, а тим більше абсолютного, я поки не відчуваю.

— Ха! — вигукнув Мозя. — Он де він сидить!

Флоквел повернув голову. Неподалік на пеньку сиділа істота, дуже схожа на голушкоїда. У всякому разі, тубілець, якщо це був він, мав голову, руки та ноги. На голові в нього лежав згорнутий у лійку великий зелений лист з невідомого дерева, а тіло прикривало щось на зразок накидки, скроєної з такого ж листа.

— Йдемо знайомитися, — запропонував нетерплячий Мозя.

— Йдемо, — погодився Флоквел.

Тубілець сидів, склавши верхні кінцівки, тобто руки, на грудях. Почувши кроки, він розплющив одне око, ковзнув поглядом по крокуючих до нього спецагентах і байдуже позіхнув, показавши синювату гострозубу пащеку. Друзі перезирнулися.

— Мабуть, я чогось не розумію, — пробурмотів Мозя. — Він що, не допетрав, що ми не звідси? Навіть образливо… Ми тут йдемо… Стараємося… Упріли зовсім, а йому начхати!

Аналізатор мови навіть не писнув — аналізувати не було чого, тубілець мовчав глухо. Підішли ближче. Флоквел обережно торкнув тубільця за плече:

— Агов, шановний!

— М-м-м… — незрозуміло промукав у відповідь тубілець.

— Незрозуміле мукання, — переклав аналізатор мови.

— Шановний, поговоріть з нами, аби ми могли краще вивчити вашу мову, — знову сказав Флоквел.

Тубілець, не розплющуючи очей, цикнув зубом.

— Незрозумілий звук біологічного походження, — пробурмотів аналізатор мови.

— Здрастуйте! Скажіть бодай що-небудь! — голосніше сказав Мозя.

— Аля му бум-бум, — не дуже голосно, але достатньо розбірливо відповів тубілець. Аналізатор замислився на кілька секунд і прокоментував:

— Йдеться про музичний інструмент.

— Дурниця! — відповів Флоквел.

— Чого це? — не погодився Мозя. — Може, він композитор і в нього творча криза?

— Фьюфеле! — пропищав хтось з зелених кущів. — А мо хря на висукусу?

Аналізатор одразу заходився робити припущення:

— Хтось висловлює своє незадоволення.

Тубілець розплющив одне око, ліниво глянув на спецагентів і відповів:

— Аля му бум-бум фор.

— Знову йдеться про музичний інструмент. Слово «фор», скоріше за все, можна перекласти як «також», — відсвяткував маленьку перемогу аналізатор.

— Бум-бум… Бум-бум… — задумливо повторив Флоквел. — Музичний інструмент… Барабан або бубон, чи що? Чуєш, Мозю, може, йдеться про барабан?

— А барабан тут яким боком? Чи бубон? — здивувався Мозя.

— Дуже просто, — натхненно запропонував Флоквел, — він міг нам відповісти щось на кшталт: а ви мені по барабану! Хіба ні? Чи: зараз як дам у бубон! А тому, хто у кущах, відповісти: ти мені також по барабану. Ось тобі і «фор»!

Повернувся до тубільця і упевнено сказав:

— Аля му бум-бум фор! — і для більшої виразності махнув рукою та повернувся до тубільця спиною.

— А му?! — обурився тубілець і вибухнув довгою гнівною тирадою.

Аналізатор зрадів багатому матеріалу для аналізу і почав перекладати, що далі, то впевненіше. Тим часом тубілець закінчив промову і встав на пеньок.

— Це навіщо? — не зрозумів Флоквел. Мозя здивовано почухав потилицю. Тубілець, не звертаючи уваги на прибульців, зірвав з дерева зеленавий плід і захрумкотів.

— Хоча б нам запропонував, — ображено сказав Мозя, — може, ми теж зголодніли.

— А ти йому бум-бум! І всі твої почуття йому також бум-бум.

— Фьюфел! — знову долинуло з кущів. — Вусукусу ма ласа опода!

— Хтось також хоче їсти, — одразу запропонував переклад аналізатор і зачастив перекладати тубільця. — Відтоді як боги створили Фігу, вони зробили багато чого доброго. Але найневдаліше, що вони створили, — це відбруньковінів і ледарів, які вештаються без діла! Ми, пофігісти, живемо спокійно, ми думаємо, ми розмірковуємо. А ви нам заважаєте! Ви нічого іншого не вмієте, як заважати нам думати.

— Думати?! — здивувався ошелешений Мозя. — Нічого собі!

Тубілець знову