Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

–  То я коштувала так багато? – Було складно в це повірити.

– Ні, голото, – зиркнув на мене баронський синок, – ти взагалі нічого не коштувала. Князь збирався купити щось інше. Може, дем… демовичка? Ти начебто бурмотіла про два схожі мішечки. В іншому був тільки Ферн?

– Ага, – широко посміхнулась я, намагаючись приховати переляк. – Тільки Ферн.

Є речі, про які не можна розповідати ні найкращому другові, ні злому ворогові, тому що в обох випадках реакція буде однаковою. Я знала, що ніхто мене не зрозуміє, тому ще раз повторила: «Тільки Ферн» і постаралася в це повірити.

– І що робити з тими монетами? – можу заприсягтися, ніхто не помітив у моєму тоні ні краплі розчарування. – Викинути?

Три пари очей втупилися в мене з таким обуренням, немов я запропонувала йти в Тавенну пішки. Навіть демон не втримався від незадоволеного фиркання.

– Використовувати! – рикнув багатоголосий хор. – У нас же є напилок!

Цікаво, хтось із них знав, наскільки важко пиляти метал? З іншого боку, мої кістки наче зрослися нормально… Якщо вони взагалі були зламані. Але причин сумніватися у своїх супутниках я поки не бачила.

– Другий мішечок у тебе? – нетерпляче зажадала відповіді чаклунка на підході до повоза. – Я б спробувала зробити трохи срібного пилу, поки ми в дорозі.

– На дні першого. – Не хотілося розмовляти на цю тему.

– Тає, ти впевнена, що крім персня з демоном там нічого не було? – з підозрілою наполегливістю уточнила Мела. – Ніякої дивної дрібниці?

– Вісім серебринок і десь тридцять мідних монет, – відрубала я. – І все!

***

Огрядний усміхнений чоловік середніх років, що принципово «не вів справ із жінками», зустрів нас на тракті. Він навіть не глянув убік аристократика, зате довго тряс обтягнуті в’язаними рукавичками пальці сестер і разів двадцять цікавився здоров’ям «дорогенької тітоньки».

Під пильним поглядом його невеликих виразних очей я почувалась незатишно. Що він думав про нас насправді? Повірив, нібито ми одна дружна зубожіла сімейка? Ех, ну чому я понадіялась на свій хворобливий вигляд і не прималювала трохи зморшок? Добре хоч ще вчора запхані за щоки шматки вати робили моє обличчя круглішим, а голос – шепелявим. Та нащо переживати – «тітоньці» необов’язково бути старою відьмою, хіба ні?

– Братику, допоможи, будь ласка, тітці! – голосно попросила Мела.

Обділений увагою купця Ведмедик схопив мене за лікоть і майже закинув у повіз.

– Тіточко, подай руку сестричці! – розпоряджалася чаклунка, явно граючи на публіку в особі торгаша, що тинявся поблизу.

Я стиснула тендітні пальці Ів, дивуючись тому, наскільки вони тонкі і не поєднуються з її округлою фігурою.

– Дозвольте, я допоможу! – з’явився невідомо звідки власник каравану.

– Ні! – разом крикнули чаклунка і Артан. – Відійдіть!

– Дякую, не треба! – ввічливіше запротестувала Ів.

Але схожі на кліщі лапи Жалака вже зімкнулися на талії моєї колишньої сусідки. Хизуючись силою, він легко підняв її над землею і заштовхав під полог.

– Ну, я ж обережно, – пробасив гордовито. – Кралям підсобити – святе діло!

– Тає… Тає…

Прислухаючись до того, що відбувається зовні, я зовсім забула про Ів, яка застигла на колінах посеред повоза.

– Що?

– Поклич Мелу…

– Навіщо?

– Просто поклич…

– Тобі погано?

– Так!

Я схопила її за руку і різко смикнула, щоб допомогти піднятися.

– Не… Не чіпай мене…

– Зараз сядеш на лавку, відпочинеш, і все пройде. Принаймні в моєму випадку це спрацювало, – бурмотіла я, підштовхуючи її до сидіння.

– Відійди! – майже крикнула вона. – Ой…

Пальці Ів вп’ялися в мою долоню з несподіваною силою, вона хитнулася вперед і впала на тверде сидіння. Її очі були широко розплющені, але дивилася вона повз мене і, здається, взагалі нічого не бачила.

Я засичала, зрозумівши, що без синців не обійдеться. Запізніло до мене дійшло: Ів дійсно не можна різко рухатися. Вона голосно дихала, кісточки її пальців побіліли, на лобі з’явилися крихітні краплі поту, по тілу йшла дрібна дрож… Я не уявляла, що робити, і боялася голосно покликати Мелу, щоб не привертати увагу сторонніх.

– Ів! – Легка на спомині чаклунка увірвалася під полог, принісши із собою трохи морозного вітру. – Все добре? Щоб його, цього безмозкого недоумка! – Здавалося, її зовсім не хвилює, що від родичів вищезгаданого «недоумка» нас відділяють лише тонкі шкіряні стіни. – Довго? – Вона стиснула зап’ястя сестри і тривожно подивилася на мене.

– Нічого не відчуваю, – самими губами видихнула Ів. – Давненько так не було… Цей напад… Він сильніший, ніж раніше…

– Та облиш, не вперше ж? – якби я не бачила обличчя Мели, то навряд чи вловила б фальш у її недбалому тоні. – Зараз пройде. Завжди проходить, пам’ятаєш? Ну, потроху відпускає? Хоч трохи?