Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

Білі стіни лікарняної палати які першими побачила Вероніка були ніби тим нескінченним коридором до вічності. Вона лежала. Боліло все тіло. Вона лежала і приходила до себе. «Що зі мною? – питала себе подумки. – Де це я? Чого таким біль? Де тато? Де Радик? Чому їх нема?».

В кімнату увійшла медсестра. Вона поставила щось на тумбочку. Потім почала розробляти щось у пляшечці. Це напевно були якісь ліки. Але Вероніці було до того байдуже. Вона просто лежала і дивилася в стелю. Їй було байдуже, що зараз робить ця жінка в білому халаті і що її зараз будуть вводити якесь лікарство. Як і на те, що вона втратила свою дитину. Їй було просто байдуже. Навіть сили просто перевести погляд не було. Вона дивилася в стелю і мовчала. Якою ж безглуздою їй видавалася ця мовчанка.

– Ну що прийшла нарешті до себе. – голосно сказала медсестра. – Ну ти і дурепа… Мала, для чого так робити? Навіть не знаю… що ж.. будемо тебе витягувати далі… А зараз потерпіти мусиш. Укол буде болючим. Але необхідним.

Вероніка нічого не відповідала на фрази медсестри. Вона до кінця і не усвідомлювала де вона і що з нею. Вона просто лежала. І це видавалося їй вічністю. Вічністю, котра вбивала. Вічністю, котра не мала початку і здавалося не матиме кінця…