Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Поряд з поваленим деревом вже возився Іван та Руслан. Мар’яна показувала Семену на тонкі гілки, з яких був сплетено паркан. Діти мали дуже швидко полагодити табір, адже тепер на галявину могли заскочити будь-які гості. Саме ж дерево з місця зрушити було не можливо, тому табір потрібно було зменшувати. Це була дуже погана новина.

​Дівчина швидко злізла з дерева та вибачилась перед Анею, що налякала її уві сні. «А чи сон це був?» - спитала себе дівчина, згадуючи оленя з кривавими сльозами. Вона підійшла до дітей та спитала, що їй потрібно зараз робити.

​Всі разом, натовп розчистив місце катастрофи – зібрали паркан, позламували гілки крони та прийнялись до плетіння нового загородження. Ліза та Аня швидко зібрали сніданки та запросили на перекус. Поспішали, адже ранок закінчувався, похід до велетня-дуба вирішили не відкладати.

​Оскільки в планах було вийти зранку та ввечері повернутись, виходили легко. В останній момент, Руслан почав наполягати на тому, що це не правильно. Хто знає, що може там бути. А якщо вони не зможуть повернутись сьогодні? Спати на землі? Ліза зібрала трохи трав, склали намет та взяли зброю. Команда була готова до походу. Лише Костя стояв поряд та дувся, оскільки його так і не наважились взяти з собою.

​Попрощавшись, група дітей вийшла з табору та рушила в ліс, в ту саму сторону, де мав бути велетень-дуб. Мілана та Іван йшли попереду. Хлопець та дівчина тримали в руках луки, з підготовленими стрілами. Посередині йшла Ліза, час від часу підтягуючи сумку з їжею. Замикав ходу Діма, перекинувши гілляку через плече.

- Все ж таки, погано, що ми не допомогли відновити паркан, - сказала Мілана, подивившись на Івана, - це трохи не ввічливо.

- Та ну, - хлопець підморгнув та всміхнувся, - вони ж все одно не збираються повертатись, буде їм робота, аби не сумували. – він махнув рукою, - там Руслан – майстер на всі руки та Мар’яна, що теж не дурненька. Впораються.

- Що ви там говорите пошепки, - втрутилась Ліза, - ми команда, тому давайте разом!

- Кажу, що нам потрібно поспішати, - Іван повернув голову до рудої дівчини та засміявся, - Мілана каже, що дорога може бути довгою. Кілометрів десять. А це дві-три години, не менше.

Група дітей час від часу заводили розмови, згадували смішні моменти в житті табору та не забували про небезпеку, яку ліс постійно ніс до них. Як сьогодні. Дерево впало на паркан, але на щастя ніхто не постраждав. Стовбур того дерева дуже товстий, після такого вижити б не вийшло.

Минали пагорби, але картинка навколо не мінялась. Низенькі дерева, високі дерева, кущі, декілька маленьких відкритих галявин. Співали птахи та гуділи комахи. Іван закинув лук за спину, вхопив гілляку з землі та махав нею, час від часу відганяючи комарів. Самим тихим був Діма, йшов собі позаду та не втручався в розмови. Мілана навіть час від часу поверталась, щоб впевнитись, що він йде, не загубився по дорозі.

За півгодини вся права сторона лісу покрилась пишними кущами та невеликими деревцями. Комарів через це побільшало, вони нещадно кусались та гуділи з усіх сторін. Діти прискорились, щоб пройти це місце. В цей момент десь всередині тих джунглів хтось закричав. Це був крик болю, більш за все дитина, точно не звір. Іван та Мілана кинулись до дерев. Можливо це новачок, що потрапив в ці зарослі, заблукав та забився? Треба було перевірити.

Діма та Ліза залишились на дорозі, чекаючи на початку кущів. Вони були готові кинутись на допомогу, якщо це буде потрібно. Іван продирався, махаючи гіллякою, розбиваючи гілки кущів та дерев. За хвилину хлопець та дівчина вискочили на відкриту місцевість та зупинились, тяжко дихаючи. Потрібно було зорієнтуватись, але дитина мовчала. Мілана чортихнулась та почала ходити колами, покусуючи нігті. Аж поки крик не пролунав знову.

Діти швидко розвернулись в сторону крику та побігли далі. Попереду росла лише ліщина, тому продиратись було значно простіше. Декілька дерев та спуск вниз, де текла тонка річечка, оббігаючи дерева. Навколо ріс яскраво зелений мох. Хлопець почав злазити до річки та різко зупинився.

- Хай йому грець! – закричав Іван та плюнув в іншу сторону, - Мілана, глянь.

Дівчина злякалась, але й була спантеличена тим, що хлопець не хватає зброю. Вона прослідувала погляду Івана та зупинилась. За мить, вона закрила руками обличчя та засміялась, голосно та спокійно. Наче гора впала з плеч. Вона чітко пам’ятала свій сьогоднішній візит оленя, оскільки потім був переляканий дитячий крик. Саме коли діти йшли та почули цей крик – Мілана відчула жах та холод по спині.

В річці сидів Костя, плакав та намагався витягнути ногу, яка застрягла в коріннях дерев. Саме він час від часу кричав, кликав на допомогу.

- Витягніть мене, - заплакав Костя, піднявши голову до друзів, - я поспішав та не помітив цієї пастки. Будь ласка, - він спробував витерти свій червоний ніс, але тільки забруднив обличчя.

- Що ти тут робиш? – спитала Мілана, що почала поволі спускатись, - ти намагався за нами слідкувати?

- Ні, - Костя шмигнув носом, - я сказав, що піду з вами, але ви ж мене не хотіли брати з собою.

- Тому ти вирішив йти сам, - додав Іван та звів руки в замок, насупившись, - дуже гарно придумав.

- Будемо тебе тепер витягувати, - сказала Мілана, присівши біля хлопчика, - ти добряче застряг.

- Я думав, якщо ви багато пройдете, - сказав Костя, - ви залишите мене.