Френк Херберт - Діти Дюни

Така людська краса відповідала тлу — новій красі пейзажу. Порівняно зі старим Арракісом, око могло тішитися з купки зелених гілочок, що росли серед червоно-коричневих скель. А старі січові приміщення печерної культури, з їхніми вигадливими водними печатями та вловлювачами вологи при кожному вході, поступалися місцем відкритим селищам, часто з глинобитної цегли. Глинобитна цегла!

«Чому я хотів знищити те селище?» — питав себе Стілґар і, йдучи, спотикнувся.

Він знав, що належить до раси, яка вимирає. Старим фрименам аж дух перехоплювало від здивування, коли вони бачили марнотратство на своїй планеті, — воду випускали в повітря лише для того, щоб формувати будівельну цеглу. Водою, яку використовували для будівництва простого дому на одну сім’ю, можна було б упродовж року забезпечувати всю січ.

Нові будинки навіть мали прозорі вікна, що пропускали сонячне тепло й висушували тіла всередині. Такі вікна прочинялися назовні.

Нові фримени зі своїх болотяних домів могли оглядати краєвид. Більше не замикались і не скупчувалися в січі. З новими краєвидами розвивалася фантазія. Стілґар міг це відчути. Нове бачення приєднало фрименів до решти Імперіального Всесвіту, призвичаюючи їх до необмеженого простору. Колись вони були прив’язані до бідного на воду Арракіса, поневолені його гіркою нужденністю. Не мали тієї відкритості розуму, що була характерною для мешканців більшості планет Імперії.

Стілґар бачив, що ці зміни контрастують із його власними сумнівами та страхами. За давніх часів рідко який фримен міг лише подумати про можливість покинути Арракіс, аби розпочати нове життя в одному з багатих водою світів. Вони не мали права навіть на мрію про втечу.

Дивився на спину Лето: хлопець обігнав його і йшов попереду. Лето говорив про заборону міжпланетних переміщень. Що ж, це завжди було звичайною справою для більшості чужосвітян, навіть там, де мрію дозволяли як клапан безпеки. Але планетарне кріпацтво сягло своєї вершини тут, на Арракісі. Фримени звернулися всередину, забарикадувавшись у думках так, як вони були забарикадовані у своїх печерних житлах.

Сам сенс січі — місця притулку за небезпечних часів — було перекручено, і вона перетворилася на страшне ув’язнення для цілого народу.

Лето казав правду: Муад’Діб змінив це все.

Стілґар почувався розгубленим. Знав, що всі його старі вірування розсипаються. Нове відкрите бачення породжувало життя, вільне від обмежень.

«Які гарні цього року молоді жінки!»

Давні звичаї (мої звичаї! — зізнався він) змусили його народ ігнорувати всю історію, крім тієї, що зверталася всередину, до його власних трудів і страждань. Старі фримени читали історію лише з погляду своїх страшних переселень, своїх втеч від одного переслідування до іншого. Старий планетарний уряд дотримувався усталеної політики старої Імперії. Придушував креативність і всяке відчуття прогресу, еволюції. Добробут був небезпечним для старої Імперії та її можновладців.

Із шоком Стілґар раптом усвідомив, що ці речі були такими ж небезпечними для курсу, визначеного Алією.

Стілґар знову спіткнувся і впав, далеко відставши від Лето.

У давніх звичаях і давніх релігіях не було майбутнього, лише нескінченне зараз. Як бачив Стілґар, до Муад’Діба для фрименів було характерним вірити в провал, а не в можливість звершення. Ну… вони вірили Лієт-Кайнсу, але ж він установив часову шкалу в сорок поколінь. Це не було звершенням, це було мрією, що, як він зараз це бачив, теж зверталася всередину.

Муад’Діб змінив це все!

Під час джигаду фримени багато чого довідалися про старого Падишаха Імператора Шаддама IV. Вісімдесят перший Падишах з Дому Корріно, що посідав Трон Золотого Лева й панував над Імперією безлічі планет, використовував Арракіс як місце для тестування політики, яку планував запровадити в решті своїх володінь. Його планетарні губернатори насаджували на Арракісі невитравний песимізм, що мало зміцнити базис їхньої влади. Намагалися, щоб усі на Арракісі, навіть вільні волоцюги-фримени, з власного досвіду дізналися про численні випадки несправедливості та нерозв’язні проблеми; їх навчили думати про себе як про безпорадний народ, позбавлений усякої підтримки.

«Які гарні цього року молоді жінки!»

Дивлячись на спину Лето, що повертався додому, Стілґар почав міркувати, як юнак налаштував його думки на цей лад, просто промовивши начебто просту фразу. Завдяки цій фразі Стілґар виявив, що цілком інакше бачить Алію та свою роль у Раді.

Алія любила казати, що давні звичаї відступають повільно. Стілґар зізнався собі, що це твердження його неясно заспокоювало. Зміна була небезпечною. Винаходи слід придушувати. Індивідуальна сила волі мусить бути відкинута. Яку ще функцію мало духівництво, окрім як відкидати індивідуальну волю?

Алія повторювала, що можливості відкритої конкуренції потрібно обмежити до керованих границь. Але це означало також, що технологічна загроза, яка раз у раз виникала, може бути використана лише для тримання населення під замком, оскільки вона служила своїм давнім господарям. Кожна дозволена технологія мала коренитися в ритуалі. Інакше… інакше…

Стілґар знову спіткнувся. Зараз він був над канатом, а Лето чекав його біля абрикосового саду, що ріс уздовж водного потоку. Стілґар відчув, як його ноги рухаються по нескошеній траві.

Нескошена трава!

«У що я можу вірити?» — питав себе Стілґар.

Фрименам з його покоління належало вірити, що індивідуальності потребують глибокого відчуття власних обмежень. Традиції були, напевне, найбільшим елементом контролю безпечного суспільства.

Люди мусили знати межі свого часу, свого суспільства, своєї території. Чим погана була січ як модель загального мислення? Почуття обмеженості мусило пронизувати кожен індивідуальний вибір — воно мало огороджувати сім’ю, спільноту й кожен крок, до якого вдавався правильний уряд.

Стілґар зупинився і крізь сад глянув на Лето. Хлопчина стояв, з усмішкою дивлячись на нього.

«Чи знає він про сум’яття в моїй голові?» — міркував Стілґар.

Старий фрименський наїб спробував звернутися до традиційного катехізису свого народу. Кожен аспект життя вимагав одної простої форми, притаманна їй циркулярність базується на таємному внутрішньому знанні про те, що спрацює, а що не спрацює. Модель для життя, для спільноти, для кожного елемента більшого суспільства аж до вершини влади й ще понад нею — цією моделлю мала бути січ і її відповідник у піску: Шай-Хулуд. Величезний піщаний хробак був, безперечно, наймогутнішим створінням, але в разі небезпеки ховався у недосяжних глибинах.

«Зміна небезпечна!» — сказав собі Стілґар. Незмінність і стабільність — ось належні цілі уряду.

Але молоді чоловіки та жінки були гарними.

І вони пам’ятали слова Муад’Діба, які той промовив, скинувши Шаддама IV: «Не довгого життя для Імператора я прагну, а довгого життя для Імперії».

«Хіба ж це не те саме, що я і сам кажу собі?» — міркував Стілґар.

Він пішов далі, повернувши в