Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

— Автоматами чи що?

— Прошу? — не зрозуміла матінка.

Марго про всяк випадок не повтори­ла свого запитання.

— Він оклигує?

— Та ж на ньому, як на собаці...

«Слава Богу! Живий! То за який по­двиг я йому надала привілеї?»

* * *

Марго обвела поглядом свій народ. Люди дивно метушилися. Чоловіки тя­гли величезну балію з водою в напрямі до Марго.

«Що це означає? Що вони збираються робити? А мені що робити?»

Принесли трон. Марго сіла.

Прискакав Андибер на коні. Граційно зліз, підійшов до Марго, нахилився і почав її роззувати. Марго окинула оком натовп і побачила, що кожен тримає чашечку.

«Тільки не це!» — запанікувала вона, згадавши Свєтчині слова: «Будуть ноги мити і воду пити!»

Шнурівка сандалій Марго сягала аж до колін, і поки Андибер театрально розшнуровував їх, вона гарячково дума­ла: що робити? як це спинити?

— Андибере, — крізь зуби процідила Марго. — Припини.

— Не можна, моя королево! Такий закон!

— Це що, я цей ідіотський закон при­йняла?

— Ні, це звичай такий, народний. Якщо ти відмовишся, вони образяться.

Ось уже перша нога роззута. Андибер починає роззувати другу ногу. Що роби­ти? Що робити? Ось уже й друга роззута. Він опускає її ноги в воду і миє... Що ро­бити? Що робити? Він витирає полотня­ним рушником її ноги. Що робити?

Вона підняла правицю. Всі завмерли.

— Після великого походу, що звіль­нив мене з турецької неволі, багато від­важних воїнів скалічилися, — сказала вона якомога переконливіше. — Ця вода... (ну що сказати?) призначається їм для зцілення.

Натовп дещо розгубився. Люди, оче­видно, планували напитися досхочу. Вийшли каліки і почали плескатися в балії.

Тут Марго заніміла: а що як вони так і лишаться каліками? Як же тоді мій ав­торитет? Хоч би один зцілився!

До балії підійшов, накульгуючи, Ва­сьок. «А, знайшовся! Ну, Васьок, виру­чай!» Він заліз ногами в балію, виліз, відкинув милиці і побіг зайчиком. На­товп заревів. «Дякую, Васьок! Вік не за­буду! А може, я його й справді сцілила?»

Васьок стрибав по полю і верещав:

— Ібрагім був каліка, Ібрагім став здоровий!

«Треба перевести увагу народу на щось інше. Якось негарно виходить. Якось недемократично. Що б його зроби­ти такого демократичного? Може, рефе­рендум провести? Скажімо, на тему: як реформувати раду старійшин? Напри­клад, ускладнити процес проходження відбору до ради старійшин? А може, й узагалі скоротити їхню кількість? Наві­що стільки дармоїдів? Все одно все ви­рішую я сама. Від мене самої залежить «бути чи не бути»? Ой, що це я мелю? Це ж недемократично! Ні, я зроблю хитрі­ше: кількість старійшин лишу такою, як вона є, тільки частина з них буде не обиратися народом, а призначати­ся мною, за особливі заслуги. Переді мною. Народ проголосує як миленький. Що йому до того, скільки чоловік у раді старійшин і яким чином вони туди по­трапили: для них особисто це не має жодного значення. Влада хоче так, хай воно так і буде. Так, зараз зробимо ре­ферендумчик! Такий собі кишеньковий театральний реферемдумчик! Боже, я, здається, перетворююся на мужчину. На типового представника цієї статі, за­комплексованих і відірваних від реаль­ного життя. Треба мислити інакше: що є головне для цих людей? Жити так, як вони вважають за правильне, а не так, як мені хочеться, щоб вони жили. Прак­тично, вони самі собі облаштовують життя. Головне, не заважати їм. А зако­нодавчо закріпляти те, що вони самі собі встановили. Оце демократизм. То що ж ми винесемо на референдум?...»

Марго посилено думала, однак щось їй заважало. Ось згрупувалася купка людей. Вони щось гарячково обговорю­ють. «Здається, вони щось хочуть від мене, але не наважуються підійти. Вони бояться мого гніву. Бояться зіпсувати мені настрій. Бояться... Чого ж вони бо­яться? Невже не розуміють, що люди­на при владі набагато більше боїться народу, аніж він свого володаря? Так, вони цього не розуміють. Вони навіть не уявляють, як почуває себе людина у шкурі володаря. Володар знає, що вище йому вже не зіп’ястися. І боїться впас­ти. А впасти доведеться. А він не хоче гонорово злізти. Він хоче бути там зав­жди. Але такого не буває. Він усіляко намагається віддалити час падіння... Але цей час таки настає... І хто не зла­зить гонорово, той падає... Прямісінько в багнюку... Під сміх і зневагу власного народу...»

Нарешті група посланців наважила­ся і підійшла до Марго. Автоматично ходоки хотіли було впасти навколішки, однак Марго порухом руки їх перепини­ла. Вона давно вже відмінила цей зви­чай. По закону, який сама і прийняла, вона вислуховувала посланців від наро­ду стоячи. Свій народ треба поважати!

Марго підійнялася. Натовп навколо майдану занімів.

— Вельмишановна пані! Увесь світ схиляє голову перед твоєю мудрістю! Розсуди нас, тільки не гнівися. Ми обі­цяємо слідувати будь-якому твоєму рі­шенню, бо вважаємо, що воно завжди є мудрим... Ми боїмося тобі сказати те, що скажемо. Однак ти сама заборонила анонімні і конфіденційні повідомлен­ня... Тож ми тобі говоримо привселюдно: доки твої люди будуть над нами знуща­тися?

Марго зблідла. Десь вона це вже чула.

— Матінка Ісидора, хай Бог нам про­стить, — твоя довірена особа. Ми це знаємо. Однак вона за твоєю спиною творить казна-що. Ми не можемо спо­кійно жити. Ці податки нас перетворю­ють на злидарів. Вони нас принижують. Вони роблять з нас рабів. А ти завжди вчила нас: найвища цінність у житті — свобода. Адже ти закликала: хто проти свободи особистості, той проти нас. Де ж вона, наша свобода? Покажіть нам її! Дайте помацати! Свобода землі Обре­тенної — це фікція, якщо люди в ній не мають особистої свободи! Влада, яка об­ражає найслабших, є аморальною. Адже це ти нас так учила...

— Я зрозуміла, — сказала Марго. — Тепер кажіть, що ви хочете!

Посланці полегшено зітхнули. Роз­прави не буде. Королева може бути жор­сткою, але вона любить свій народ: цьо­го в неї не відбереш!

— Хочемо вигнання Ісидори і скасу­вання всіх її привілеїв!

«Так. Дуже лаконічно і точно. У яке становище вони мене поставили? Гос­поди! Порадь мені, що діяти? Адже всі податки — це справа моїх рук. Як сказа­ти про це людям? Чесно і відкрито? Як це зробити? Вигнати Ісидору і лишити­ся самій «чистенькою» і справедливою? Але це нечесно. Нечесно це. Винна