Уляна Пас - На краю ненависті, Уляна Пас

- Потрібно забиратися звідси, поки злива не почалася! - гиркаю так, що самому незручно. Тільки от Аміну мій гнів зовсім не зачіпає.  

Дивно, але вона усміхається, а тоді фотографує мене. Її широка усмішка змушує мене на кілька секунд випасти з реальності. Я навіть забуваю про те, що навколо справжня негода. Бачу лише її уста, рівні білі зубки і залипаю, наче ідіот.  

Схоже, мій самоконтроль дав тріщину, або ж просто розвалився на друзки. Ну хіба можна бути холоднокровним, коли вона так усміхається? 

В реальність мене повертає саме дощ, або краще сказати стіна із нескінченного потоку води. Лише мить - і ми обоє мокрі до нитки. 

Швидко хапаю Аміну за руку і вже удвох біжимо до мого автомобіля. На щастя, дівчина не пручається. Займає пасажирське сидіння, а я сідаю за кермо.  

Одяг неприємно липне до тіла, а з волосся стікає вода. Я злий, роздратований і вкотре готовий вбити цю кляту дівку. І тільки-но повертаюся у її бік, щоб добряче так струсонути, як Аміна знову робить кілька фото мене самого і починає голосно реготати.  

- Що смішного? - кричу, відчуваючи, що ідіот тепер я.  

- Ти б бачив себе зараз! - продовжує сміятися так яскраво, що у мене вкотре зносить дах. Злість відступає, а на її місце приходить зовсім інше відчуття. Мій погляд опускається на груди дівчини, і пульс пришвидшується. Футболка промокла наскрізь і прилипла до тіла. Тепер ліфчик дівчини я бачив занадто добре.  

Схоже, Аміна також помітила щось і різко перестала сміятися. Опустила погляд на свої груди і стрімко прикрилася руками. 

- Ти збоченець, Золотов! - сердито закричала, а я… усміхнувся. 

Ну точно, двоє божевільних! 

- Якби ти одразу сіла в машину, ми уже були б в дорозі у місто. А так доведеться стирчати тут незрозуміло скільки, - дивно, але голос мій звучав абсолютно спокійно. Чомусь поряд з Аміною мені було добре, і навіть дощ, що лупив об машину, відійшов кудись на другий план.  

- Я просто хотіла зробити кілька фото. Ти бачив блискавку он там? Це ж так... Гарно! - розповідаючи про якусь там блискавку, в Аміни були такі великі очі, наче вона говорила про щось дійсно неймовірне.  

Саме з таким захватом в очах Альбіна часто розповідала про нові колекції лахів, котрі бачила в магазині.  

- І заради кількох кадрів ти була готова промокнути наскрізь? - не втримавшись, хмикнув.  

- Я не цукрова, Яне! Не розтану! - гордо заявила, а я вкотре усміхнувся.  

Дощ і не думав зупинятися, а через дискомфорт від мокрого одягу швидко стало холодно. Я помітив, що Аміна також замерзла, адже її почало трусити. Та дівчина вперто показувала, що все у неї чудово.  

Хмикнувши в черговий раз, дістав з заднього сидіння невеличкий плед і кинув їй на ноги. Аміна здивовано витріщилася спочатку на мене, а потім на нього. Я ж завмер, очікуючи її реакції. Зараз відмовиться і поверне назад.  

Та вона вкотре мене здивувала. Вкрилася ним і тихо прошепотіла: «Спасибі». 

Єдиного слова з її уст було досить, щоб я відчув дивне тепло всередині. Стало так спокійно, що навіть дощ не дратував.  

Деякий час ми сиділи мовчки, а тоді я згадав,  що було б добре вибратися звідси. Тільки от їхати своєю машиною навіть не намагався, точно знав: загрузну в першій же канаві. Довелося набрати Марка і просити про допомогу. Його величезний Хаммер проскочить усі ці калюжі без особливих проблем.  

На щастя, брат погодився допомогти і пообіцяв приїхати найближчим часом.  

- Ти любиш дощ? - несподівано запитала Аміна, коли я завершив розмову. 

- Не дуже. А ти? - ця тоненька ниточка між нами поступово почала зміцнюватися, і я не знав: радіти з цього приводу, чи все-таки не варто. 

- Я люблю, - тихо відповіла, дивлячись перед собою. З її волосся все ще капала вода, і дівчина явно відчувала дискомфорт, але все одно продовжувала стояти на своєму. - Особливо мені подобається час за мить до того, як почнеться злива. Зривається вітер, і аромат дощу проникає в ніздрі. А ще блискавки, що розсікають небо. Це наче потрапити в казку. Шкода лише, що лише на мить.  

- Ага, а потім промокнути до нитки, - пробурчав. Мені так сильно хотілося залишатися холоднокровним, але її слова змушували моє тіло реагувати. Я, наче зачарований, слідкував за цією дівчиною і розумів, що не хочу, щоб цей дощ закінчувався.  

Але погода, схоже, жила за власними правилами. Дощ як розпочався різко, так само різко і закінчився. Навіть сонце виглянуло з-за хмар, і я був впевнений, що така зміна не приховається від Аміни. І не помилився. 

 - Дивись! Веселка! - радісно закричала дівчина і, скинувши з себе плед, вистрибнула на вулицю. Її мало хвилювало те, що кросівки потопали в мокрій землі. Вона знову наблизилася до обриву і почала робити фото.  

Я також вийшов на вулицю і поморщився, коли фірмові кеди застрягли у багнюці. Наближатися до Аміни не поспішав, просто стояв на місці і не міг відвести від неї погляду. На фоні величезної веселки вона здавалася такою маленькою і ніжною. Наче казкова принцеса, чесне слово.  

Усмішка робила її зовсім дівчинкою. Ніжною, щирою і неймовірно гарною. Напевно, я б стояв ось так цілу вічність, стежачи за нею, але коли почув за спиною гуркіт двигуна, зрозумів, що допомога прибула.