Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

— Скільки тобі насправді років? — спитав Ярослав.

— Розумне запитання, але не вчасно, — посміхнувся Далені. — Я старший за тебе всього на два роки. Постав мені це питання років через сто. Я виглядатиму так само, як і зараз.

— Обов'язково поставлю якщо доживу.

— Доживеш, — байдуже пообіцяв Далені і зістрибнув із підвіконня. — Добре, мені час. Слухайся свого шахіша. Він поганого не порадить.

— Будеш доповідь писати?

— Ні. Повідомлю, що впливати на тебе не слід. Із драконами краще не сваритися.

— І як ти на мене збирався впливати?

— Я? — здивувався Далені. — Що ти, я б і намагатись не став. Марна справа. Сумніваюсь, що це взагалі комусь під силу. У тебе реакції дивні. І природний захист. Хіба що особистість ламати. Але кому ти будеш потрібний у вигляді безвольної ляльки? Тільки таким дурням як дім Десяти Блискавок. Щоправда, зв'язуватися з драконами і вони остерігаються.

— Зникни, — сказав Ярослав.

— Ти звикнеш. Усі звикають. Або створиш свій власний Будинок. Ти схожий на Аморіда. Він, до речі, теж був творець. Я не казав? Сплячий, щоправда. Повідець не може бути магом. Якщо вирішиш створювати Будинок, клич мене.

— Кликати? Іди до диявола.

— Нічого, потім зрозумієш, — пообіцяв Далені і зник за дверима.

— Ненормальний, — сказав Ярослав.

— Він серйозно, — сказала Тамі. — Він дуже хоче тобі допомогти. Не розумію, в чому і навіщо, але хоче.

— Він захищає свій Будинок. Яро, ти небезпечний, — сказала Сан.

— Насамперед для себе, — додав Кіого.

— Отож і поставили мені діагноз, — зрадів Ярослав. — Де у вас тримають психів?

— Перестань, — твердо сказала Ладане. — Ми намагаємось тобі допомогти.

— Якщо ви знаєте, чим мені допомогти, ви найрозумніші люди в цьому Місті. Допомагати мені вже надто пізно. Я з'явився на світ із хвостом із проблем, невдач і кретинських ідей. Єдиний спосіб допомогти мені, відрубати до чортової матері цей хвіст. Тільки я не впевнений, що після цього не збожеволію. Я звик до нього.

— Ти перебільшуєш, — сказала Ладане.

— Анітрохи, — зітхнув Ярослав. — Знала б ти, у скільки безглуздих ситуацій я встиг вляпатися, частково через невдалий збіг обставин, частково з власної вини, ти здивувалася б, що я досі живий. Один мій друг казав, що за мною слідом ходить ангельський спецназ і старанно запобігає смерті. Навіщось я Богу потрібний живим і відносно здоровим.

— Цікавий друг, — зауважила Сан. Розмову підтримати вирішила, добра дівчина.

Ярослав усміхнувся.

— Дуже цікавий. Він байкері і програміст, вільний, як він каже. При цьому він підробляє влітку рятувальником, займається з групою однодумців вивченням катакомб, вміє кувати мечі та металеві деталі для грат та огорож, правда з якістю поки що проблеми. Об'їхав на мотоциклі всю Європу та частину Азії. Обійшов пішки з рюкзаком на плечах усі недоторкані людиною куточки моєї країни. Навчає сусідських дітей дзю-до і допомагає сестрі вирощувати хризантеми. Йому лише тридцять два роки. Не уявляю, коли він усе встиг? А він ще й фантастику читає, і філософію вивчав самостійно, і буддизм. Я йому завжди заздрив і не розумів, чому він зі мною носиться? З п'ятнадцяти років. Відколи підібрав мене з вивихнутою ногою, після невдалого стрибка на скейті.

Співбесідники, звичайно ж, більшу частину сказаного не зрозуміли. Але питань ставити не стали, тактовно дозволивши Ярославу самому розбиратися зі своїми дивностями і шукати їхні витоки. Дивностей накопичилася купа. Чого тільки вартий той факт, що у нього не виникло жодних проблем з адаптацією в чужому світі, зовсім не схожому на той, у якому він жив досі. Можливо всьому провиною книги, які він періодично позичав у Ніка. Або японські мультфільми, які він скуповував швидше, ніж встигав дивитися. Не дарма кажуть, що від них мозок клинить. Або божевільне бажання раз і назавжди кардинально змінити своє життя, яке переслідує його з восьмого класу. Його тоді назвали ідіотом і популярно пояснили, що навело їх на таку думку. Назвали дві дівчини. Одна з них йому на той момент дуже подобалася, вона була гарна, в міру розумна і завжди посміхалася. Друга була її подругою. Вона здавалася дурною, негарною, але вміла жартувати так, що їй прощали і зовнішність, і дивні висловлювання. Він через цих дівчат побився з найкращим другом, який був і більшим за нього, і сильнішим. А вони не оцінили. Бо нічого крім чергової дурості від нього не чекали. Ніхто не чекав і вони це чудово знали. Вони не могли ставитись до нього серйозно. Адже він просто ходяче нещастя. Ні до, ні після його ніхто ніколи так принижував. Він не дозволяв. Він перетворив свої невдачі на дивакуватість властиву геніям і йому чомусь повірили. Хоча нічого геніального у ньому не було. Усі його ідеї та вміння з'явилися лише завдяки навчанню та інтересу до різних, марних у звичайному житті предметів. Мабуть тоді він навчився бути допитливим.

У гарненькій і розумній він досить швидко розчарувався. Вона виявилася звичайнісінькою і дуже меркантильною. Наполегливою, але не знала, куди свою завзятість застосувати. Зовсім не такою, якою здавався. А в її подругу за два роки закохався. Але це вже не мало значення. Він би нізащо на світі не ризикнув їй у цьому зізнатися. Боявся. Тому що вона була насправді дуже розумна, і обдурити її своєю геніальністю не вийшло б. Він не хотів знову ставати ходячим нещастям. Ні для кого. Ні заради чого.

І ось він, завдяки настільки ж невдачливій дівчині як сам, потрапив у світ, в якому йому не потрібно вдавати з себе розсіяного генія. Світ, де знайшли причину невдач, що його переслідують. Світ, де нікого не дивує чиясь дивна поведінка. Світ, де є місце для його умінь, божевільних ідей, де є вчителі, здатні навчити користуватися тим, що в ньому є, а не тим, що може стати в нагоді в житті, і чого йому катастрофічно не вистачає. Чого йому не вистачає? Наприклад, здорового глузду.

Загалом чудовий світ. Чому він має засмучуватися?