Курт Воннегут - Колиска для кішки

— Тут… так це тут працював батько Мони? — спитав я.

— Авжеж. Це він той самий фін, що спроектував «Дім надії та милосердя в джунглях».

— Я знаю.

— Але ми зараз не про це маємо поговорити.

— Це якось пов’язано з вашим батьком?

— Це пов’язано з вами, — Френк поклав руку мені на плече та зазирнув у вічі. Він сподівався створити дружню атмосферу, але добився зворотного ефекту: голова Френка здавалась мені чудернацькою маленькою совою, що сидить на високій білій жердині, засліплена світлом.

— Може, вам варто нарешті пояснити, у чому справа?

— Немає жодного сенсу ходити колами, — сказав він. — Повірте, я вмію оцінювати характери людей, і ви свій хлопець!

— Дякую.

— Думаю, що ми з вами легко порозуміємось.

— Жодних сумнівів щодо цього.

— Між нами існує взаємний інтерес, він забезпечить міцне зчеплення.

Він зчепив пальці обох рук, демонструючи принцип зчеплення. Одна рука, вочевидь, представляла його, а друга — мене. Я зітхнув з полегшенням, коли він зняв руку з мого плеча.

— Ми потрібні один одному, — він погойдав зчепленими долонями, щоб показати, як працюють шестерні передачі.

Я зробив доброзичливе обличчя, але промовчав.

— Ви розумієте, до чого я веду? — спитав Френк нарешті.

— Ми з вами маємо щось зробити разом?

— Саме так! — Френк поплескав долонями. — Ви маєте досвід життя в суспільстві, звикли з’являтись на публіці, а я технік, я працюю за сценою, моє діло — наглядати за механізмами.

— Звідки вам знати, що я за один? Ми ж тільки-но зустрілись!

— Я бачу, як ви одягнені, як розмовляєте. — Він знову поклав руку мені на плече. — Ви ж свій хлопець!

— Ви це вже казали.

Френк відчайдушно очікував, щоб я сам додумався, на що він натякає, та прийшов би від цього в захват, але я все ще не збагнув, про що йдеться.

— Чи правильно я розумію, що ви… ви пропонуєте мені якусь посаду на Сан-Лоренцо?

Він зрадів і заплескав у долоні.

— Саме так! Ви не проти одержувати сто тисяч доларів на рік?

— Боже милостивий! — вигукнув я. — А що я мушу робити за ці гроші?

— Майже нічого. Але ви будете щовечора пити із золотих келихів, їсти на золотих тарілках і одержите цілий палац у своє розпорядження.

— Та що ж це за робота?

— Президент Республіки Сан-Лоренцо.

88 Чому Френк не міг стати президентом

— Мені? Стати президентом? — зойкнув я.

— А кому ж іще?

— Дурниці!

— Не кажіть, не поміркувавши, — Френк дивився на мене з тривогою.

— Ні!

— Ви ще не поміркували як слід.

— Досить, щоб відмовитись. Це маячня!

Френк знову зчепив пальці.

— Ми будемо працювати разом. Удвох. Я буду вас постійно підтримувати.

— Дуже добре. Отже, якщо мене шльопнуть на передньому плані, то й вас зачепить чи ні?

— Шльопнуть?

— Підстрелять! Уб’ють!

Френк був спантеличений:

— Задля чого комусь убивати вас?

— Щоб стати президентом.

Френк похитав головою.

— На Сан-Лоренцо ніхто не бажає бути президентом, — запевнив він мене. — Їхня релігія проти цього.

— Проти вашої релігії також? Я вважав, що наступним президентом маєте стати ви.

— Я… — почав казати він, але затнувся. Виглядав він тепер зовсім нещасним.

— Ви — що? — спитав я.

Френк поглянув на водяну завісу, що прикривала печеру ззовні.

— Зрілість, наскільки я розумію, — сказав він невпевнено, — це усвідомлення своєї обмеженості.

Він наблизився до бокононівського визначення зрілості. Боконон учить нас, що «зрілість — це гірке розчарування, від якого немає порятунку, якщо тільки не вважати сміх панацеєю».

— Я знаю свої недоліки, — вів далі Френк. — Ті ж самі, що були в батька.

— Та невже?

— У мене багато задумів, дуже гарних, і в батька їх було багато, — повідав Френк мені, а може, водоспаду. — Але він не вмів спілкуватися з людьми, і я не вмію.

89 Дупель

— Отже, ви приймете цю посаду? — схвильовано спитав Френк.

— Ні.

— А може, ви знаєте когось, хто захотів би?

Френк являв собою класичний приклад того, що Боконон назвав дупель. Дупель, у розумінні боконістів, — це доля багатьох тисяч людей, коли вона залежить від туппи. А туппа — це дитя, що блукає в тумані.

Я розсміявся.

— Вам смішно?

— Не зважайте на мене, будь ласка. Це в мене така дурна звичка.

— Смієтесь із мене?

Я похитав головою.

— Ні.

— Слово честі?

— Слово честі.

— З мене завжди всі сміялись.

— Скоріше, це вам здавалося.

— Мене обзивали різними словами. Цього не вигадаєш.

— Люди часто бувають злими ненавмисно, — зауважив я. Але за це я словом честі не поручився б.

— А знаєте, як мене обзивали?

— Ні.

— Гукали: «Егей, Іксе-9, куди прямуєш?»

— Ну, це не так уже й образливо.

— Так мене називали, — Френк спохмурнів від важких спогадів. — Секретний агент Ікс-9.

Я не сказав йому, що вже чув це прізвисько.

— «Куди прямуєш, Іксе-9?» — повторив Френк. Я міг уявити собі тих задирак, і як розпорядилась ними Доля, до яких тепленьких та смертельно нудних місць прикувала їх: Загальна сталеплавильна компанія, «Іліумелектросвітло», телефонна станція… А секретний агент Ікс-9 у чині генерал-майора стояв переді мною та без жартів умовляв мене стати королем… у печері, яку прикривала завіса тропічного водоспаду.

— Вони б дуже здивувались, якщо б я зупинився та повідав їм, куди поспішаю.

— Отже, ви мали якесь передчуття того, що колись потрапите сюди? — це було суто боконістське запитання.

— Ні, я йшов до Джекової крамниці «Все для ваших хобі», — сказав він, удаючи байдужість.

— А, ось воно що…

— Вони всі знали, що я йду туди, але й не підозрювали, що