Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 19.

Кароліна.

 

 

За два дні мені знову відлітати до іншої країни. Звичні чотирнадцять днів далеко від Горського, від нашого дому. Скільки таких було за п'ять років спільного життя, скільки ще буде. Або не буде, якщо нам не вдасться впоратися. Не знаю, як довго я ще зможу терпіти трансформації, які просто зараз з нами відбуваються.

Якщо абстрагуватися від певних подробиць, я не можу дорікати Назару в тому, що він намагається допомогти своїй дитині. Це зробить будь-яка нормальна людина на його місці.

 Але як дружина, як скривджена жінка, якій донедавна цілком та повністю належали любов та увага власного чоловіка, змиритися з його поїздками до іншої жінки, на жаль, не можу.

Відкритість та чесність Горського в цьому питанні зовсім не допомагають. Деколи ловлю себе на думці, що краще б він не казав, що їде до Баженових. Краще б тримав мене в цілковитому вакуумі. Можливо, так було б хоч трохи легше. Проте скритність тоді можна розцінювати як ще одну зраду.

А-а-а! Господи, як тяжко.

Відкриваю шафу та дістаю валізу, з якою подорожую по роботі. Необхідно зібрати базовий мінімум, який згодиться і на бенкет, і на прогулянки, і на кастинги до прискіпливих людей.

Мільйон сумнівів і суперечливих думок, що дзижчать як комарі над вухом у літню спеку, не дають піднятися настрою вище нульової позначки. Захована під сімома замками педантична тема знову розповзається бензиновою плямою по поверхні моєї свідомості і тисне на груди.

Нова хвиля невдоволення та ненависті до самої себе. Новий етап смутку та гіркоти за втраченими можливостями. Нова ера переосмислення колишніх думок та переконань. Якою ж дурепою я була, коли вірила, що в мене ціле життя попереду.

З тугою згадую, як міркувала, що ще молода та попереду стільки років життя, які жити та не пережити. Ще встигну народити дитину, завести собаку, посадити дерево, виростити авокадо на підвіконні, купити ділянку землі для безтурботної пенсії, копирсаючись в огірках. На першому місці повинна бути самореалізація, а вже потім думи про більш земні речі.

Косметичка з ліками, органайзер з косметикою в дорожніх форматах, фен та портативний відпарювач теж вирушають у розкриту валізу.

Одним із місць роботи буде місто Осло, а там, якщо вірити прогнозам, на кінець листопада обіцяють у кращому випадку плюс п’ять градусів вище нуля. Тож до базового одягу мені потрібні ще додаткові теплі штани та светр із високим коміром.

Сподіваюся, зйомки для обкладинки весільного журналу відбуватимуться не на вулиці, як одного разу було в Токіо. Ту ангіну, яка вразила мене після двогодинної роботи, я досі згадую зі здриганням.

— Шкарпетки, спідня білизна є, — бурмочу собі під ніс, звіряючись по пунктах зі списком необхідного, який закарбувався в пам'яті за роки перельотів. — Паспорт, квитки, оновлене портфоліо теж готові.

Кидаю теку з документами поверх купи речей. Вона з'їжджає кашеміровим светром та б'ється об жорстку боковину валізи. Весь вміст теки розсипається по підлозі кімнати. Декілька знімків зникають під шафою.

— Та щоб тебе вовки вкусили! — падаю навколішки та поспіхом намагаюся зібрати все інше.

Сьогодні дійсно не мій день. Все продовжує падати з рук. Підіймаю папери та випадково чіпляю плечем мобільний телефон, що лежить на полиці. Він падає на підлогу екраном вниз та музика, що прикрашала мою самотність, миттю припиняє грати з динаміку.

Коли я бачу тріщини на чорному екрані, моя остання крапля терпіння лопається. Я починаю сміятися крізь сльози. Господи, моє життя схоже на фарс. Доки я тут збираюся на роботу, мій чоловік зі своїм сином та Аннет їдуть на черговий етап обстеження у місцеву онкологічну клініку.

Кинувши папірці назад у теку, я полишаю ідею зі зборами та йду на кухню, випити заспокійливого чаю. Хочеться знову утнути щось божевільне, аби заспокоїти цей біль у грудях. Але я чіпляюся поглядом за порожній дверний короб та припиняю дихати.

Коли ми того повернулися після караоке до будинку, двері спальні все ще були замкнені. Я смикала її разів п'ять, показуючи Назару, що я не збожеволіла. Але коли за ручку дверей узявся чоловік, та магічним чином відкрилася. Я ошелешено плескала віями, поки Горський відчиняв та зачиняв ті бісові двері, дивлячись на мене з зухвалою усмішкою.

— Але ж я смикала її, — бурмотіла ледве чутно, провалюючись під землю від сорому.

— Наступного разу спочатку з'їж більше каші, а потім уже йди на штурм.

На ранок історія з дверима повторилася. Але цього разу вже Горський намагався її приборкати. Він і тягнув металеву ручку вниз, і тиснув плечем, і вдавлював коліном, але замок ніяк не піддавався на вмовляння. Я з насолодою дивилася на чоловікові потуги, відірвавши голову від подушки. Все-таки я не божевільна й не дурна. Не втрималася та одразу повернула чоловікові його жарт про кашу.

З того часу двері до нашої спальні взагалі зникли.  

Єдине, що залишилося незрозумілим — це мовчання Марії. Вранці хатня робітниця була на своєму робочому місці. Я одразу запитала чому вона не відповіла на мої виклики, але жінка пробурмотіла щось незрозуміле про проблеми телефону та зашарівшись втекла гуркотіти каструлями коло плити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍