Ольга Обська · автор - Обурливо гарна, або Ліки Його Високості, Ольга Обська · автор

Розділ 25. Хтось чахне від недуг, хтось від пороків

Скрипучий голос з-за дверей кабінету запросив увійти. Сніжана переступала поріг з думкою, навіяною блазнем: «усі ми хворі…». Фраза просто-таки засіла на підкірці і заважала зосередитися на майбутній розмові.

Володіння Тельмара справили похмуре враження — разюче відрізнялися від кабінету лікаря в сучасному уявленні. Сніжана, звісно, була морально готова, що не побачить стерильної чистоти, білого халата та стетоскопа на шиї. Але такої гнітючої картини все ж таки не чекала. Низька стеля, слабке світло, різкий запах чи то гірких трав, чи то хімікатів. Підвісні полиці заставлені якимсь на перший погляд дуже далеким від медицини мотлохом. Краще тут не хворіти.

Тельмар сидів за великим круглим столом, розташованим посередині кімнати. Чому в кабінеті цілителя стіл мав саме таку форму, Сніжана невдовзі здогадалася. На підлозі вона побачила хитромудрий візерунок, який підсвічувався потойбічним синім кольором, — концентричні кола з рунами. Стільниця нависала рівно над центральним колом.

— Залиште нас, Магістре, — проскрипів Тельмар.

Крайдан глянув на Сніжану. У темних очах вона прочитала уривчасте, жорстке, схоже на наказ: ти зможеш! Він вийшов з кабінету і зачинив за собою двері, залишивши її віч-на-віч з моторошним на вигляд цілителем.

Риси обличчя Тельмара не були відразливими. Трохи завеликі, але цілком гармонійні. Однак колючий непривітний погляд, кудлате сиве волосся і загальна неохайність робили його малопривабливим. Постійно хотілося відвести очі. Але Сніжана заборонила собі давати слабину. Їй потрібно справити на Тельмара враження. Ніколи б не подумала, що так пристрасно бажатиме стати помічницею середньовічного цілителя. Але інакше їй просто не буде куди податися. І як не дивно, вона думала не лише про себе — їй не хотілося підвести Крайдана. Сьогодні — останній його день на волі. Йому стане спокійніше, якщо він переконається, що Сніжана знайшла покровителя і її життю більше нічого не загрожує. Його тішитиме думка, що він зміг комусь допомогти наостанок.

Але чим же вразити цього кудлатого диявола?

— Можеш скинути капюшон, діво, — Тельмар вийшов з-за столу і човгаючи ногами попрямував до Сніжани. — Маскарад не потрібен. Магістр попередив мене, що ти з Півночі.

Вона виконала його вказівку — відкинула капюшон, даючи роздивитися себе.

— Поки я бачу лише одну твою чесноту, — він обійшов її по колу. — Ти вродлива. Але краса не здатна зцілювати, лише вбивати, — скептично хмикнув Тельмар.

Ще один філософ доморощений. Дідько! Як же справити на нього враження? У голові все ще крутилася фраза, сказана блазнем: «Всі ми хворі...». Здавалося, вона заважає, не дає зосередитись, але несподівано саме ці три слова стали осяянням. Точно! У всіх є недуги, і Тельмар не виключення. Якби Сніжані вдалося поставити йому діагноз, він би точно був вражений.

Отже, на що може бути хворий Тельмар? Перше, що кидалося у вічі — кіфоз, тобто горб. Але для встановлення такого діагнозу потрібні лише очі — не підходить. Треба знайти якусь приховану на перший погляд недугу.

— Не знаю, як тобі вдалося переконати Магістра, що вмієш лікувати, але, сподіваюся, ти розумієш, діво, що мене, спадкового цілителя, ти не обдуриш, — знову уїдливо посміхнувся Тельмар. — Жінкам не дано бути цілителями.

— Декому дано, — спокійно відповіла Сніжана. — Я родом з північної передгірної долини — Лаамарії. Хіба до вас не доходили чутки, що там іноді народжуються обдаровані дівчата? — без запинки видала вона складену для неї Магістром легенду.

Сніжана уважно стежила за диханням Тельмара — добре, що він стояв досить близько. У горбунів бувають проблеми з легенями. Однак вона не вловила нічого незвичайного. Груди здіймалися ритмічно і беззвучно.

— Ну і що з того? — примружився Тельмар. — Дар не має цінності, якщо його не розвивати.

— Зі мною займалася мама. Вона передала мені таємні знання, які зберігає наш рід.

Тепер Сніжана зосередила увагу на ході цілителя. Може у нього артрит чи артроз? З віком нерідко виникають проблеми із суглобами. І хоч Тельмар при ходьбі човгав ногами, але не створювалося враження, що відчуває біль у колінах.

— Де ж тепер твоя мати? — продовжив свердлити поглядом Тельмар.

— Померла, коли я була ще підлітком.

Єдина правдива фраза з вуст Сніжани, але саме після неї Тельмар видав:

— Я не вірю жодному твоєму слову, північнице. Іди геть, — прозвучало не гнівно, а якось так байдуже, з нудьгою.

Якщо Магістрові вдалося викликати у цілителя якийсь інтерес до Сніжани, то він уже вичерпався.

Тельмар розвернувся і пішов до столу. Сніжана розуміла, що в неї залишилося лише кілька секунд, щоб спробувати повернути його увагу до себе. Та чим же цей кудлатий чорт може бути хворий? Вона поспіхом почала перебирати в голові вікові хвороби: серце, судини… що в нього не так? Як зрозуміти? Сніжана не мала на руках його лабораторних аналізів, рентгенівських знімків, результатів УЗД. Але помилитись не можна.

А бодай йому! У літніх людей зазвичай цілий букет хвороб, але Тельмар здавався цілком здоровим. Здоровим не за віком. Хоча чому це вона його до людей похилого віку записала? Горб, неохайний мішкуватий одяг, човгаюча хода, сиве волосся робило його схожим на літнього. Але обличчя — ні. Зморшки не глибокі. Не дуже вже він і старий. Але чому ж тоді волосся таке неприродно біле, як у глибокого старця? Таке кудлате, таке нездорове, таке ніби… зіпсоване перекисом водню.

Здогад пробив, як високовольтний удар струмом. Тельмар — північник! Щоб приховати це, він щось робить зі своїм волоссям — якимось чином знебарвлює його. І вже не один рік. Тому волосся і виглядає як тричі використане ганчір’я.

В голові знову спливли слова блазня. "Хтось чахне від хвороб, а хтось від пороків...". Сам того не підозрюючи, Мерфіль дав стільки підказок. Порок Тельмара — брехня. Він приховує своє походження. У палаці тебе не поважатимуть, якщо ти якось пов'язаний з «порочною» північчю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍