Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

на зап’ястках – час від часу притягали її погляд. Наприклад, тоді, коли їй треба було встати, щоб долити йому охололої кави.

Наповнивши чашку, вона сіла навпроти на кухонний табурет і знову закурила – ця звична дія ніби окреслювала межі її особистого простору. І відразу ж зрозуміла, що Валентину це не до вподоби, що він погано зносить жінок, які палять.

За язик його ніхто не тяг – він сам заговорив про те, що сталося з ним і з дівчинкою. Спершу монотонно, плутано, наче рухаючись по мінному полю й побоюючись зробити хибний крок, підшукуючи потрібні слова, а потім – дедалі сміливіше й упевненіше. Очі були прозорі, як виноградини, і геть брехливі. Немов оглухнувши на мить, жінка раптом перестала чути й розуміти. Ліворуч над скроневою кісткою поштовхами, з усе більшою силою, запульсував біль.

Ксенія опустила голову – і Валентин миттю насторожився. Тепер він уже не відривався від її обличчя.

– Чому ж ви повернулися без неї? – глухо запитала вона.

– Я ж казав… Спить наша Марта давно і бачить десятий сон. Ох і характер – через кожну дрібницю стає дибки. Ми з нею посварились, і вона кинулася до катамарана, лишивши мене на березі… Я розлютився, плюнув і пішов. Наткнувся на рибалку, той переправив мене в Шаури. Щоправда, перемазався весь… ну та нехай, уранці розберемося… – Голос Валентина напружився.

Вона знову потерла скроню, провела рукою по волоссю і, не дивлячись у його бік, потяглася до майже порожньої пачки сигарет, що лежала біля попільниці на кухонному столі.

– Згадав! – раптом з удаваним полегшенням вигукнув Валентин, зненацька хапаючи її зап’ясток. – А то я все ніяк не міг збагнути: де ж це ми з вами раніше бачились? І от – згадав! У поїзді, у двісті сімдесятому: Севастополь – Санкт-Петербург! Я працював провідником, а ви їхали з хлопчиком. І точно таким самим жестом поправили волосся, коли я приніс чай… Еге ж?

– Відпустіть руку, будь ласка, – негучно мовила Ксенія. Він миттю розтиснув пальці.

Вона взяла сигарету і, клацнувши запальничкою, мовила:

– Так. Ми з вами, Валентине Максимовичу, разом пів ночі розшукували по всьому поїзду оцього хлопчика, мого сина. Його звали Тимур, і він пропав, коли я заснула.

– Що, ви кажете, трапилося? Я якось усе це не дуже пригадую…

– Ох, тільки не брешіть! – утомлено спинила його Ксенія. – Усе ви пам’ятаєте. І не підвищуйте, будь ласка, голос. У мене болить голова, ще й розбудите чоловіка… Я вас за язика не тягла, ви самі визнали, що знаєте мене. – Вона закашлялася й погасила сигарету. – Тим більше що справа стосувалася вас безпосередньо. Дитина безвісти зникла з вагона, який ви обслуговували. Усю ту кошмарну ніч я пам’ятаю навіть не похвилинно, а посекундно… Ми з вами пройшли від голови до хвоста поїзда, оглядаючи плацкартні й купейні, кожний туалет, тамбур, усі завулки. А ви тим часом завзято переконували мене не зчиняти галасу, дочекатися ранку. Мовляв, хлопчик знайдеться, заснув де-небудь, набігався…

– Що за нісенітниці! Вибачте, як вас звати?

– …І ви весь час повторювали: Ксеніє, не плачте, заспокойтесь, усе налагодиться, хлопчик знайдеться…

– Ну а я до чого? – скинувся Валентин. – Дійсно, ми з вашим синочком трохи побалакали, поки ви дрімали. Про поїзди, все таке… Востаннє я його бачив, коли він пройшов коридором у бік вашого купе – я саме почав мити склянки й прибирати. Верхнє світло було погашене, горіли тільки нічники. Потім я замкнувся в службовому – подрімати перед довгою стоянкою в Запоріжжі. Отоді ви й постукали… Усе це я в подробицях виклав у рапорті, поданому начальникові пасажирських перевезень, а потім у своїх показах слідчому транспортної прокуратури. Мене кілька разів викликали, поки йшло слідство. Звичайний нещасний випадок, усе тут ясно як день.

– Кого зараз цікавить ця стара брехня? – не витримавши, вигукнула Ксенія. – Нещасний випадок!.. Це ви, ви вбили Тимура! Зіштовхнули його на рейки, тому що… Тому що десятирічний хлопчик фізично не міг сам відчинити двері тамбура й тим більше не став би витикатися з них на ходу! Ви вбивця, і можете бути певні: рано чи пізно я це доведу!

– Богом клянуся!.. – Валентин підхопився, з гуркотом швиргонув стілець. – Це нещасний випадок, я не маю найменшого стосунку… Ви просто здуріли!

– Я не вірю вам, – судомно здригаючись, мовила вона. – Жодному слову. Тільки одного не можу збагнути: навіщо? Навіщо? Хто ви такий?

Валентин був у паніці. Розгублено дивлячись на миттєво розпухле й спотворене лице жінки, він гарячково шукав якісь слова, щоб заспокоїти її. Кретин! І смикнуло ж його сунутися в цей дім! Чому він одразу не розгледів її серед гостей Савелія? Ця недоумкувата має в голові дурне марення…

Не знаючи, як виплутатись із цієї ситуації, він продовжував стояти, вчепившись побілілими пальцями в трубчасту спинку кухонного стільця.

Врятував його господар дому.

Іван Олексійович, у строкатих піжамних штанях, ваговито виник на порозі, протираючи запухлі з похмілля очі, і, злегка заплітаючись язиком, спитав: «Що тут з-за шум, Ксеню? Ти ч-чому не спиш?» Ксенія прожогом кинулася до дверей. На ходу обернулася до Валентина й процідила крізь зуби: «Забирайтеся до диявола! Щоб духу вашого не було!»

Не давши чоловікові як слід огледітися, вона заштовхала його в коридор і, щільно причинивши двері, повела в спальню. Там, сама вже ледь тримаючись на ногах, промовила, докладаючи величезних зусиль, щоб голос звучав м’яко й переконливо:

– Вічно тобі ввижається шум, Іване! Спи, я просто вийшла попити. Зараз повернуся, тільки погашу світло.

Коли Ксенія знову повернулася в кухню, Валентина вже не було. Він немов розчинився в густому нічному повітрі; тільки над плитою погойдувалися порожні плічка, на яких щойно сохнула його сорочка. Ксенія зняла їх, тримаючи двома пальцями, обережно поклала на підвіконня, зачинила вікно й присунула стілець до обіднього столу.

Вона нічого не чула: ні квапливих кроків, ні маслянистого клацання автоматичного замка хвіртки.

Зі злістю бурмочучи: «Дурна й недоумкувата! От куди тепер?» – Валентин, уже за огорожею ділянки Красноперових, розгублено озирався в темряві. Вуличні ліхтарі в селищі вже згасли, але на сході сіріло. Встигнувши помітити, як на веранді й у всьому будинку, куди його заніс сліпий випадок, згасло світло, Валентин повернувся й покрокував угору провулком, нечітко пригадуючи дорогу. Десь через квартал треба повернути ліворуч, і бетонка сама приведе його