Ю. Несбе - Поліція

Мікаель уважно спостерігав за ними. Той, інший, стояв біля танцмайданчика з келихом у руці. Трульс Бернтсен. Потім Ула запитала Трульса, чи не хоче той потанцювати з нею, але він усміхнувшись відмовився. Сказав, що танцюрист із нього ніякий.

Рюнар. Вона вже давно забула його ім’я. Відтоді вона не бачила його і нічого про нього не чула. Аж поки він не подзвонив їй і не запитав, чи може вона зустрітися з ним сьогодні тут. Він нагадав, що його звуть Рюнар. Ула спочатку відмовилася, пославшись на брак часу, але він сказав, що хоче повідати їй щось важливе. Вона попросила його зробити це по телефону, але він наполягав, запевняючи, що має їй дещо показати. Мова його звучала дивно, вона не пам’ятала, щоб він так вимовляв слова, але, можливо, він намагався поєднати свій старий північний діалект зі східним столичним, як бувало з людьми з інших кінців країни, що деякий час прожили в Осло.

І вона відповіла: так, вона згодна швидко випити чашку кави, оскільки все одно поїде того ранку в центр. Це було неправдою. Такою ж неправдою, як і відповідь, яку вона дала Мікаелю на запитання, де вона знаходиться. Вона тоді сказала, що хоче зустрітися з подругою. Вона не збиралася йому брехати, просто питання виявилося абсолютно несподіваним, і Ула миттєво збагнула, що їй треба було відразу зізнатися Мікаелю: мовляв, вона домовилася випити чашку кави з його колишнім колегою. Чому ж не сказала? Тому, що десь у глибині душі підозрювала, що ця зустріч має якийсь стосунок до Мікаеля? Вона вже шкодувала, що прийшла. Ула знову подивилася на годинник.

Портьє вже пару разів кидав на неї погляд. Вона зняла пальто, під яким були светр і брюки, що підкреслювали стрункість її фігури. Вона не так часто їздила до центру, тому витратила трохи більше часу на макіяж і укладку довгого світлого волосся, через яке манглерудські хлопці, побачивши її ззаду, прагнули подивитися і на фасад, щоб переконатися, що обличчя відповідає красі волосся. За виразом їхніх облич вона розуміла, що їх очікування виправдовувалися. Батько Мікаеля сказав їй одного разу, що вона схожа на красуню з групи «Мамаз-енд-папаз», але вона не знала, про кого він говорить, та й не намагалася з’ясувати.

Ула подивилася на двері. Всередину постійно входили якісь люди, але ні у кого не було допитливого погляду, якого вона чекала.

Двері ліфта з приглушеним звуком відчинилися, і звідти вийшла висока жінка в хутрі. Ула подумала, що, якби який-небудь журналіст запитав у неї, чи натуральне це хутро, вона напевно відповіла б, що ні, адже політики Робочої партії не люблять гладити виборців проти шерсті. Ізабель Скоєн. Член міської ради, що відповідає за соціальну політику. Вона була на святі у них удома після призначення Мікаеля. Насправді вони збиралися відзначити новосілля, але замість друзів Мікаель запросив людей, важливих для його кар’єри. Чи «їхньої» кар’єри, як він казав. Трульс Бернтсен був одним з небагатьох присутніх, з ким вона була знайома, але він не належав до тих людей, з якими можна протеревенити цілий вечір. Та й часу у неї не було, у хазяйки завжди безліч справ.

Ізабель Скоєн кинула на неї погляд і продовжила свій шлях. Але Ула встигла помітити крихітну заминку. Заминку, яка означала, що вона упізнала Улу, і перед нею виник вибір: зробити вигляд, що не впізнала, або підійти й обмінятися парою слів. А останнього їй хотілося б уникнути. Улі ж було все одно. Узяти, приміром, того ж таки Трульса. Він чомусь подобався їй, вони виросли разом, він завжди був добрим і вірним. Але їй все одно. Вона сподівалася, що Ізабель не затримається і полегшить життя їм обом. Зрадівши, Ула побачила, що Ізабель рухається до дверей, що крутяться. Але несподівано передумала і розвернулася на сто вісімдесят градусів, вже натягнувши широку посмішку і включивши радісний блиск ув очах. Вона підійшла до Ули плавною ходою, так, саме плавною. Цієї миті Ізабель Скоєн нагадала Улі занадто велику і надзвичайно виразну скульптуру на носі галеона.

— Уло! — гукнула вона з відстані кількох метрів, неначе тут відбувалася зустріч двох давно розлучених подруг.

Ула встала, вже починаючи відчувати незручність при думці, що їй доведеться відповісти на наступне неминуче питання: «Що ти тут робиш?»

— Спасибі за запрошення у гості, люба, у вас вийшло дивовижне маленьке свято!

Ізабель Скоєн поклала руку на плече Ули і потягнулася до неї щокою, так що Улі нічого не лишалося, як прикласти свою щоку до щоки Ізабель. Маленьке свято? Та на ньому було тридцять двоє запрошених!

— Пробач, що мені довелося рано піти.

Ула пам'ятала, що Ізабель добре набралася того разу. І що поки вона сама обслуговувала гостей, високий красивий міський радник на якийсь час віддалився разом з Мікаелем на терасу. І що Ула на мить відчула укол ревнощів.

— Нічого страшного. Те, що ти змогла прийти, для нас велика честь, Ізабель.

Ула сподівалася, що її посмішка не здасться такою натягнутою, як була насправді.

Член міської ради, відповідальна за соціальну політику, подивилася на неї згори вниз поглядом, що вивчав. Неначе щось шукала. Наприклад, відповідь на питання, що ще не прозвучало: «Що ти тут робиш, подружко?»

Ула вирішила розповісти їй правду. Її ж вона розповість сьогодні увечері Мікаелю.

— Мені час іти, — заявила Ізабель, не роблячи ані найменшого руху і не зводячи погляду з Ули.

— Так, у тебе, звичайно, набагато більше справ, ніж у мене, — вимовила Ула і з роздратуванням помітила, що знову видала той безглуздий короткий смішок, якого вирішила всіляко уникати.

Ізабель, як і раніше, дивилася на неї, й Улі несподівано здалося, що ця стороння жінка хоче змусити її відповісти на непоставлене питання: «Що ти, дружина начальника поліції, робиш у холі „Гранд-готелю“»? Господи, невже вона подумала, що Ула зустрічається тут із коханцем? Невже вона через це поводиться так стримано? Ула відчула, що посмішка її перестала бути натягнутою, що зараз вона посміхається так, як робить завжди, коли хоче посміхнутися. Вона знала, що ще до того, як розсміятися, вона почала посміхатися очима. До того, як розсміятися прямо в обличчя Ізабель Скоєн. Але навіщо їй так чинити? Найдивовижнішим було те, що їй здалося, ніби Ізабель теж зараз розсміється.

— Сподіваюся, ми скоро знову побачимося, дорогенька, — сказала Ізабель, потискуючи руку Ули своїми довгими сильними пальцями.

Потім вона розвернулася і попливла через готельний хол до виходу, де один зі швейцарів поспішив допомогти їй вийти на вулицю. Ула встигла