Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

— І тоді вдарив годинник, — мовив Лобсанґ.

— Ні, він застряг. Я ж казав тобі, що частина його була ззовні, за межами всесвіту. Вона не плила за течією. Намагалася рахувати цоки, а не рухатися разом із ними.

— Але ж усесвіт велетенський! Його не можна зупинити якимось там годинниковим механізмом!

Лу-Тзе викинув у вогнище недопалок цигарки.

— Абат каже, що розміри не мають значення, — пояснив він. — Знаєш, йому знадобилося дев’ять життєвих циклів для пізнання того, що він знає, тож ми не винні в тому, що не здатні це збагнути, правильно? Історія дала тріщини. Це була єдина річ, яка могла не витримати. Дуже химерна ситуація. Ці тріщини були скрізь. Усі ці… як же вони, вилетіло з голови… типу кріплення, що з’єднують клаптики минулого із клаптиками теперішнього, порозліталися й лежали хтозна-де. Деякі були назавжди втрачені, — Лу-Тзе задивився на згасаюче полум’я. — Ми позшивали все, як могли, — додав він. — Залатали всю історію, знизу доверху. Зашпаклювали діри клаптиками часу, взятого деінде. Вийшло щось на кшталт клаптикової ковдри.

— І люди цього не помітили?

— Чого ж вони мали помічати? Коли ми все це зробили, воно так ніби й завжди було. Ти був би здивований, з яких скрутних ситуацій нам вдалося викрутитися. Наприклад…

— Я певний, що хтось таки звернув на це увагу.

Лу-Тзе зиркнув на нього своїм типовим поглядом скоса.

— Дивно, що ти це сказав. Я й сам про це нерідко думав. Люди кажуть такі речі, як «Куди летить час?» або «Це було ніби вчора». Однак ми мусили це зробити. І все чудово загоїлося.

— Але ж люди могли розгорнути книжки з історії й побачити…

— Слова, хлопче. І більш нічого. Хай там як, але люди постійно щось вичворяли з часом відколи взагалі були люди. Марнували його, тягнули, заощаджували, надолужували. А ще його вбивали. Людські мізки були запрограмовані на різні витівки з часом. Та й ми це робимо, просто в нас краща підготовка і вища кваліфікація. І ми не одне століття працювали над тим, щоб усе повернулося на своє місце. Навіть коли все спокійно, потрібно стежити за Зволікаторами. Рухати час, тут трішки розтягнути, а там стиснути… це непроста робота. І я не збираюся чекати, поки його розтрощать удруге. Цього разу мало що залишиться для полагодження.

Він задивився на ще гарячий попіл вогнища.

— Кумедно це все, — зронив він. — Колину наприкінці його життя також приходили в голову дуже незвичні думки стосовно часу. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що час, на його думку, був живий. В усякому разі, казав Колин, час поводився як жива істота. Дуже дивні думки, що тут казати. Він казав, що зустрівся з Часом, і що це була жінка. Принаймні для нього. Усі стверджують, що це була просто дуже хитромудра метафора, а мені, можливо, просто закрутилося в голові абощо, але того дня я поглянув на скляний годинник якраз тоді, коли він вибухнув, і…

Він підвівся й підхопив мітлу.

— Треба рухатися, хлопче. Ще дві-три секунди, і ми вже будемо в Бонґ Пхуті.

— А що ви збиралися сказати? — запитав Лобсанґ, квапливо зриваючись на ноги.

— Ой, та просто старече базікання, — відмахнувся Лу-Тзе. — У голові все часом плутається, коли тобі вже понад сімсот років. Ходімо далі.

— Підмітальнику?

— Так, хлопче?

— Чому ми несемо на спинах веретена?

— На все свій час, хлопче. Маю надію.

— Ми несемо час, правильно? Якщо час зупиниться, ми зможемо й далі рухатися? Наче… нирці?

— Ставлю найвищу оцінку.

— І?..

— Ще якесь питання?

— Час — це «вона»? Жоден учитель про це не згадував, і я не пригадую такого у скрижалях.

— Не забивай собі цим голову. Колин написав… ну, так звану Таємну скрижаль. Її зберігають у замкненій кімнаті. Тільки абатам і ченцям-старійшинам дозволено її бачити.

Лобсанґ цим не задовольнився.

— Але ж як тоді ви…? — почав було він.

— Ну, але ж ти не можеш очікувати, що такі поважні люди будуть самі там підмітати, правда? — сказав Лу-Тзе. — А там страшна пилюка.

— І що ж там було написано?

— Я багато не прочитав. Не відчував, що так потрібно робити, — відповів Лу-Тзе.

— Ви не відчували? І що ж там було написано?

— Це була любовна поезія. І дуже гарна…

Постать Лу-Тзе втратила чіткі обриси, коли він почав розтинати час. Невдовзі він розтанув і зник. На засніженому полі з’явилася низка слідів.

Лобсанґ обгорнувся часом і рушив услід. І раптом прямо нізвідки виник спогад: Колин був правий.

Цок 

Багато буває приміщень, подібних на цей склад. Вони є в кожному старому місті, хоч би якою дорогою була там земля під забудову. Інколи в цих просторах можна просто загубитися.

Будують майстерню, а біля неї другу. Мануфактури, комори, сараї й тимчасові прибудови насуваються одне на одне, скупчуються й поєднуються. Простір між зовнішніми стінами перекривається дашками з толю. Асиметричні ділянки землі використовуються для зведення похапцем стін і вирізання в них дверних отворів. Старі одвірки ховаються за штабелями пиломатеріалів або за стелажами для нових інструментів. Старші люди, які знають, що там було, відходять і помирають, мов мухи, що позначили своєю присутністю густе павутиння на бруднющих вікнах. А молодь, загублена в цьому галасливому світі токарних верстатів, лакофарбових крамничок і захаращених верстаків, просто не має часу щось досліджувати.

Отож існували собі такі місця, як цей склад із заскленим дахом, де кожен із чотирьох співвласників мануфактури вважає, що склад належить одному з трьох його колег, якщо взагалі про нього згадує. Фактично, кожен із них був повноцінним власником однієї стіни, проте ніхто вже не пригадував, хто саме збудував і засклив тут дах. За стінами з усіх чотирьох боків люди і ґноми гнули залізо, пиляли дошки, плели мотузки і закручували гвинти. А от усередині панувала тиша, яку порушували хіба що пацюки.

Аж ось уперше за багато років ворухнулося повітря. Долівкою покотилися кульки з пилюки. Крихітні порошинки заіскрилися й затанцювали у променях світла, що ледве пробивалося крізь брудний дах. У довколишньому просторі зрушила з місця невидима й витончена матерія. Вона накопичувалася потроху — атом звідси, молекула звідти — з робітничого бутерброда, бруду в ринвах і голубиного пір’я, а тоді текла, ніким не помічена, до центру цього простору.

Закрутилася у спіраль. І врешті-решт, змінивши декілька дивних, давніх і жахливих форм, перетворилася в леді Л女жон.

Леді Л女жон похитнулася, але зуміла втримати рівновагу.

З’явилися й інші аудитори, створюючи дивне враження, ніби вони насправді й не могли ніколи тут не бути. Мертвотна сірість світла почала просто набувати форм; вони виринали, мов кораблі з туману. Ви дивилися на цей туман, аж раптом частина мряки ставала корпусом, що був тут увесь цей час, і вам не залишалося нічого іншого, як поспіхом шукати рятувальну шлюпку…

Леді Л女жон сказала:

— Я більше не можу цього робити. Це надто болісно.

Один мовив, Ага, а можете пояснити нам, який він, біль? Ми часто цим цікавилися. 

— Ні. Ні, я не думаю, що зможу. Це… пов’язане з тілом. Нічого приємного. Я відтепер залишуся в тілі.

Один мовив, Це може бути небезпечним.

Леді Л女жон знизала плечима.