Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання

значення. Немовби ціла галявина була напоєна кривавими соками. Очевидно, убивця і в Макса дістав геніталії через анальний отвір…

— Сліди боротьби є?

— Переконливих доказів іще нема. Треба почекати на розтин. У Макса, мабуть, не залишилося сил опиратися…

Ньєман озирнувся на комісара через плече.

— Звідки ви знаєте?

Кляйнерт не потурбувався тим, щоб відповісти. Хоча слідів і не знайшли, картина була цілком зрозуміла: кузена переслідували, уже голого, а тоді загнали на цю галявину.

Ньєман узявся уявляти події в контексті полювання. Незважаючи на дубову гілочку й випатрані нутрощі, усе це радше було схоже на цькування здобичі собаками, коли тварину, виснажену, ошалілу від паніки, добивають ударами кинджала.

Це нагадало йому про дещо інше:

— Макс займався піршем?

— Гадки не маю. Треба перевірити.

— А полюванням із собаками?

— Він брав участь в останньому полюванні Ґаєрсберґів.

— Де проводитимуть розтин?

— У Штутґарті.

— Далеченько.

— Ви не розумієте. Сьогодні вночі на території Німеччини стався особливо тяжкий злочин. Перші висновки робить регіональна поліція, але справу забирає німецький карний розшук.

— Коли вони прибудуть?

— Завтра під вечір.

Вони зрозуміли один одного з першого ж погляду: у них було близько двадцяти годин, щоб зарекомендувати себе. Довести начальству, що з ними теж варто рахуватися.

— Хто знайшов тіло?

— Сторож-лісник на ім’я Гольґер Шмідт.

— Він працює на місцеву владу?

— Ні. На Ґаєрсберґів. Цей ліс належить їм.

— Що за один?

— Інженер зі служби управління водними та лісовими угіддями, пенсіонер. Він контролює популяції оленів і кабанів. Оцінює їхній стан здоров’я, харчування, розмноження. Усе під контролем. У цих лісах мало перепис населення не ведуть.

— Хто йому платить?

— Здається, він волонтер.

— Він працює на одну з асоціацій старого Франца?

— Можливо. А це має значення?

— Перевірте.

— Що у вас на думці?

— Нічого. Але цей тип не мав знайти труп.

— І що?

Ньєман нетерпляче махнув рукою. Німець намагався спростувати його припущення, а вони й так ні до чого не вели.

Вони одночасно повернули голови: до них підійшла Івана.

— Де ти ділась? — гаркнув Ньєман.

— Я розмовляла з криміналістами.

Ньєман, роздратований, почув: «Я ж говорю німецькою». Наступної миті він пригадав її на колінах перед мотоциклом, із пальцями, затиснутими в стартері. Цей спогад уразив його в саме серце. Він мав би врятувати її, поквапитись їй на допомогу… Але його тримав у покорі звичайний пес.

Раптом з-за дерев пролунав пронизливий крик. Неможливо було зрозуміти, звідки саме він долинув. Вони водномить рушили до узлісся. За першим рядом дерев була ще одна просіка, де криміналісти розклали своє обладнання і де фліки в уніформі розгортали сигнальну стрічку. Там і відбувалася сутичка.

Якийсь флік у синій парці посковзнувся й упав на п’яту точку, другий обхопив за талію якогось цивільного, щоби стримати його, ще один намагався їх розчепити… Нарешті у спалаху білого ліхтаря Ньєман побачив скорчене лице Удо, яке, ніби той прожектор, аж випромінювало чистий біль.

Подібних сцен Ньєман за своє життя бачив десятки, але вираз обличчя молодшого брата, того самого, який хотів «звести рахунки власноруч», вразив його до глибини душі. Мрець, приречений вічно переживати свої муки. Прометей в обробці Ваґнера…

— Ходімо зі мною, — наказав він Івані.

Вони сховалися за деревом, зашпортуючись об кабелі електрогенератора.

— На них усіх це чекає, — прошепотів він. — Юрґен був старшим сином Фердинанда, Макс — Герберта… Лаура вийшла сухою з води, але вони з Удо у вбивці під прицілом, я впевнений. Хтось хоче винищити спадкоємців клану.

Івана витягла сигарету, порушуючи цим чимало правил — як законів, так і екологічних настанов. Вона здавалася спокійнішою за Ньємана. Попри недавній напад, вона вже відновила сили.

У глибині душі у фліка заворушилося щось тривожне.

— Я хотів сказати тобі… — пробелькотів він.

— Що?

— Тоді, на вулиці, я не міг, я…

— Я так і зрозуміла.

Він кинув на неї благальний погляд. Вона всміхнулася у відповідь: найкращим в Івані була її здатність пережити події, які будь-кого іншого звели б у могилу.

— Ось вам іще одна причина пояснити мені, що у вас за проблеми з собаками.

Він спробував усміхнутися їй у відповідь, але м’язи обличчя застигли. Знову стартер і рука Івани, полонена механізмом байка. Пальці слов’янки, що котяться бруком у потоках зливи.

Нарешті він розтулив рота.

Щоб виблювати за дерево.

35

Ньєман ненавидів схеми, таблиці, списки, але цього разу довелося їх терпіти. Вони знайшли в центральному відділку кабінет для нарад, який повнився безрадісними деталями (тьмяні світильники, пластикові меблі, старенька кавоварка…), але будь-якому фліку нагадував теплу атмосферу дому.

Центр композиції становив старий фліпчарт із фломастерами, що ледь писали. Ньєман почав записувати на великому аркуші ключові елементи розслідування.

Ліворуч він написав: «УБИВЦЯ-ПСИХ», що нічого особливо не значило, але нагадувало про загальний контекст. Головне, цей термін дозволяв остаточно відкинути легіон підозрюваних, яких досі брали в розрахунок: ворогів Ґаєрсберґів, так званих друзів сім’ї, гостей мисливського будиночка, конкурентів групи VG… тобто всіх тих, хто діяв би, скажімо так, із раціональних мотивів.

Праворуч Ньєман написав: «ЧОРНІ МИСЛИВЦІ». Дорогою до відділку Івана розповіла Кляйнерту про напад, який на них вчинили в самому центрі міста.

У центрі аркуша флік зазначив: «ЛАУРА». Вона була, так би мовити, елементом, який поєднував убивцю з Чорними мисливцями. На його думку, вона була у вбивці чи вбивць під прицілом. Адже минулої ночі на неї напав імітатор зондербригади. Чи означає це, що вбивця належить до цієї банди? Невідомо.

В іншому кінці дошки Ньєман написав: «ФРАНЦ». Старий також уособлював зв’язок, хоча радше гіпотетичний, між убивствами та байкерами. По-перше, у нього був мотив для помсти Фердинанду, батькові Юрґена та Лаури. По-друге, він знав — Ньєман у цьому не сумнівався — Чорних мисливців.

Флік пояснював усе це, креслячи стрілки між іменами, але відчував у себе за спиною важку скептичну мовчанку. Обернувшись, він побачив, що Івана та Кляйнерт із дохлим виглядом тримають свої стаканчики з аюрведичним чаєм. У нього було враження, ніби він читає лекцію двом обкуреним хіпі.

— Ну і? — врешті-решт спитала Івана.

Ньєман поклав фломастер і звернувся до Кляйнерта:

— По-перше, доручіть одному чи двом своїм людям, що менше, то краще, розслідувати вбивство Макса.

— А я думав, ми відірвемось, поки не приїдуть хлопці з карного розшуку.

— Так,