Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

назад — саме вчасно, аби побачити, як принаймні двоє з них падають на землю. Сіра Мережа збирала свій урожай, хоча й робила це надто повільно, щоб чаардан Ласкольника міг мати надію на втечу.

Бо їхні коні, незважаючи на короткий відпочинок, вже не мали сил. Дихали важко, хрипко всотуючи повітря, а мокра шерсть липнула їм до боків. Ох, жодні інші тварини на всіх проклятих Великих Степах не зробили б того, що зробили вони. Ніхто не зумів би стільки годин тікати від кількох а’кеерів Блискавок, що сиділи на відбірних румаках та яким допомагали чари. Ніхто. Але навіть вони врешті-решт виявилися на межі своїх можливостей.

А за пагорбом… Пологий схил вів просто на дно долини, що було завширшки принаймні з милю. На протилежному боці виблискували обладунки й списи останнього а’кеера Блискавок, який ще не брав участі в розвазі, захищаючи інших жереб’ярів.

Загін щойно розклав «крила», готуючись до галопу. За головною лінією залишилося лише кільканадцятеро вершників. Напевно, то були шамани з їхніми особистими охоронцями. Їхні Сили вже не були потрібні, тож вони могли спокійно, як з театральної ложі, споглядати останній акт драми.

Бо чаардан не мав жодного шансу. Тут не було пагорба, за хребтом якого вони могли сховатися, тож кожен їх маневр був наче на долоні. Ніде сховатися, щоб змінити напрямок утечі або вдарити зненацька. Вершники з а’кеера, що наближався, ще не перейшли в галоп. Напевне, вони мали лише хапати можливих втікачів.

Але Ласкольник таки спробував. Свисток подав команду, і вони почали завертати ліворуч. Надто повільно. Коні Блискавок, які йшли по слідах, були вже десь у тридцяти ярдах позаду, і чаардан почав неминуче наближатися до флангу погоні. Вершники Бурі з останнього а’кеера рушили з місця, скорочуючи дистанцію.

Торин чвалував наприкінці. Кайлін без жодного наказу розвернулася й послала дві стріли позад себе. Один вершник впав із коня, якийсь румак зарився мордою в землю, коли важка стріла до половини увійшла йому в груди. Прірва, яка з’явилась у стінці кінних, зникла, перш ніж вона встигла блимнути. Мить, коли дівчина стріляла, коли випала з ритму всього на два удари серця, коштувала їй наступні п’ять ярдів.

Свисток Ласкольника закликав її до порядку.

Не стріляти! Приготуватися!

Приготуватися? До чого?!

З неба, наче сіра блискавка, ринув птах. Степовий яструб, вбивця й страх куріпок, фазанів і мандрівних голубів. Хижак, що у падінні швидший за арбалетний болт, впав просто на голову коня, який вів лівий фланг погоні. Кайлін здалося, що навіть у тупотінні копит, у хриплому кінському диханні вона почула скрегіт пазурів об череп та обридливий мокрий хлюпіт, з яким лопнуло око від удару дзьоба. Кінь завив. Не заіржав, а завив. Дівчина вперше в житті чула такий звук із кінського горла. Птах, зрозуміло ясна річ, загинув на місці, але поранений кінь, досі видаючи несамовите й жахливе виття, кинувся вбік і зіткнувся із сусідом в шерензі. Двоє румаків ринули на землю, підтинаючи ноги третьому.

Свист і проникливий, свердлячий вуха крик наступного птаха злилися в одне. Друга сіра блискавка ударила в голову іншого коня, відразу вибухнула клубком кривавого пір’я, але поранений жеребець затнувся, а його вершник вилетів із сідла.

З неба впав третій птах, потім четвертий та п’ятий.

За кілька хвиль усе ліве крило півмісяця погоні припинило своє існування. Коні се-кохландійців, незважаючи на зусилля вершників, сповільнювалися, йшли боком і не хотіли бігти далі. Були бойовими румаками, могли витримати стріли, мечі та шаблі, могли пройти крізь вогонь та воду, але щось подібне виявилося понад їхню силу.

А чаардан отримав свою дірку в їхніх рядах.

Кайлін роззирнулася. Хто? Хто, най його, має таку силу? Глянула на Дагену. Та стенула плечима.І тоді Янне Неварив, який чвалував поряд, підвів голову та глянув їй в очі. Його жахливий, оголений біль вдарив її мов обух. Янне кліпнув і на мить їй здалося, що в нього золоті зіниці. Жовті, наче очі сокола.

Позаду них ще один птах ринув униз.

А чаардан вже нісся вперед — вони знову вирвалися з пастки, знову мали тінь шансу. Змішаний, переляканий лівий фланг погоні практично зупинився, центру довелося їх оминати, правий фланг позаду був понад двісті ярдів, а’кеер, що гнав навпроти, тільки починав галопувати, намагаючись відрізати їм шлях, але він був надто далеко. Вони знову могли втекти.

Якісь пів милі попереду, на самому краєчку долини, з трави підносилися сірі смуги. Заклубилися, затанцювали проти вітру, що віяв зі сходу, та потовщали. А потім рушили до них: ліниво, поволі, залишаючи за собою широкі пасма сірого пилу.

Незважаючи на тупотіння копит, що молотили степ, вони чули, як попереду тріскається земля, миттєво перетворюючись на вічну мерзлоту. Сірі клуби вже не повзали біля ґрунту, а мали добрих десять стоп висоти — досить, аби прикрити коня із вершником. Трава під ними вкривалася памороззю. Цього разу жереб’яр використав усю свою Силу. Вони не проїдуть.

Але вони мчали уперед, слухняно підкорюючись свистку Ласкольника, який прикрикував: «Уперед! Уперед! Уперед!».

Тож вони зігнулися в сідлах і гнали коней просто на ліниві сплетення сірого диму.

Були чаарданом.

А а’кеери, що гналися за ними, об’єдналися, вирівняли стрій і погалопували слідом. Але вже не надто швидко, спокійним галопом: бачачи, як стіна чарів розростається навсібіч та вигинається півколом, Кайлін аж ніяк тому не здивувалася.

Галоп!

Вони трохи сповільнилися, вирівнялися. Вона глянула ліворуч, на Янне, а потім праворуч, на Дагену. Обоє сиділи в сідлах рівно, наче вибралися на прогулянку. Сокира чоловіка поблискувала на сонці, короткі шаблі дівчини, на гардах яких висіли пір’їни й нанизані на ремінь камінчики, ще були в піхвах, але руки Даг вже мала вільні.

Клус! Вони знову сповільнилися. Вона почула, як погоня зробила те саме. Втім, не стала озиратися. Попереду Кошкодур сунув лук у сагайдак, надягнув щита на руку й витягнув шаблю. Верія, яка їхала біля нього, потягнулася за коротким списом. Озирнулася й адресувала Кайлін широку усмішку. І раптом те, що за її спиною гналися триста Блискавок, а попереду чекала морозна хвиля, втратило будь-яке значення. Вони були чаарданом, родиною, товаришами та друзями. Вони зробили щось таке, про що довго розповідатимуть у Степах. Пів дня вони водили за носа кількасот Вершників Бурі. Потрібні були ще жереб’яри, аби їх упіймати. Та й досі вони ще не переможені. Ще можуть розвернути коней і погнати просто на Блискавок, і, вона готова була клястися холодною посмішкою Лааль, чимало кочівників пожалкує, що це не їхні