Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ф р а н ч е с к о

Що ж, коли не повторив слова імператора Доміціана: «Ношу незворушно з юності старечого чуба». Такий приклад втішає мене щодо лічених моїх сивих волосин; а до кесаря додається ще й цар: Нума Помпілій, що другий з римських царів коронувався і був, розповідають, з юності сивий. Знайдеться приклад також серед поетів, бо наш Вергілій у «Буколіках», написаних ним, як знаємо, на тридцять другому році життя, каже про самого себе у постаті пастуха:

у віці, коли голив я бороду вже сніжно-білу[123].

А в г у с т и н

Прикладів у тебе не бракує. Нехай би не менше мав таких, що спонукали б тебе замислюватись про смерть! Бо я не схвалюю такі, що навчають легковажити сивиною — знаком наближення старості і провісниці смерті. Що дають тобі такі приклади, крім нехтування віком і швидкоплинністю часу? Тим часом як саме про це ти маєш завжди пам’ятати. Та коли я раджу тобі пам’ятати про своє сиве волосся, ти наводиш мені у приклад славетних, що не зважали на сивину. Що ж далі? Якби йшлося про те, що вони були безсмертні, ти мав би рацію, твердячи, мовляв, вони не боялися сивини. А так, зроби я тобі закид щодо лисини, ти, либонь, послався б на Юлія Цезаря?

Ф р а н ч е с к о

Звісно ж, на нього. Хіба є яскравіший приклад? Якщо не помиляюсь, у своїй халепі втішно перебувати в оточенні славетних. Тому, зізнаюсь, я постійно вдаюсь до таких прикладів для повсякденного вжитку. Мені завжди треба мати щось напохваті для розради у негараздах, на які наражає мене природа чи лиха доля, і в тих, які ще чекають на мене; а дати мені таку розраду здатен живий розум чи яскравий приклад. Тому, якби ти став докоряти мені, що я боюся грому і блискавки, чого я, власне, й не заперечую (не остання причина моєї любові до лавра — те, що, як кажуть, його вражає блискавка), то я відповів би, що кесар Август мав такі самі страхи. Якби ти назвав мене сліпим і я справді таким був, я сказав би, що незрячими були також Аппій[124] і Гомер, цар поетів; якби ти назвав мене кривим на одне око, то, як щитом, я прикрився б образом Ганнібала, вождя фінікійців, чи Філіпа, царя македонського. На закиди в глухоті я апелював би до прикладу Марка Красса; у непереносимості спеки — до Александра Македонського. Всіх не перебиратиму — про решту можна здогадатись.

А в г у с т и н

Не так щоб мені був не до вподоби цей набір прикладів; але ж, якби він тільки оберігав тебе від страху і зневіри, а не навіював тобі безтурботність. Я схвалюю все, що навчає тебе не боятись наближення старості і не зненавидіти її, коли прийде; але рішуче засуджую все те, що здатне вселити тобі думку, буцімто старість не є згасанням життя і відволікає від роздумів про смерть. Незворушно сприймати передчасну сивину — це ознака доброї вдачі; але стримувати природне старіння, приховуючи свій вік, нарікати на завчасну сивину і фарбувати або вискубувати сиве волосся — це безумство настільки жахливе, наскільки й поширене. Ви дивуєтесь стрімкому наближенню старості і не бачите, сліпці, з якою швидкістю обертаються світила, чий біг пожирає і, день по дню, вичерпує час ваших скороминущих життів. Дві обставини роблять вас нерозсудливими. По-перше, і без того коротке життя одні з вас ділять на чотири, інші — на шість, а хтось іще й на більше число відтинків. Таким чином ви намагаєтеся крихітну річ роздробити в числі, нездатні розтягнути її в реальності. Який резон у такому дробленні? Хоч скільки накриши частинок, майже всі вони зникають в одну мить.

Щойно народжений, — вже ось дитя золоте, прехороше,

Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе[125].

Бачиш, як майстерно передав поет стрімкою зміною слів швидкоплинність життя? Тож марно розтягувати те, що прародителька природа стискає. По-друге, старіючи у веселощах і фальшивих радощах, ви, як ті троянці, залишаєтесь безтурботними в свою останню ніч:

Схови одкривши, — відчинений кінь їх на світ випускає.

Жваво вожді з деревища порожнього перші вилазять…[126]

Так само й ви не помічаєте, як старість, ведучи за собою люту й озброєну смерть, проникає крізь оборонні мури вашого тіла, аж раптом виявиться, що:

…в місто, сном і вином оп’яніле,

входять усі і, убивши сторожу, в відчинені брами

військо впускають…[127]

Адже ви так само покладаєтесь на мури вашої плоті, зачаровані принадами земними, принадами, як ті, що їх, за словами Марона, приспало вино. Не без витонченості зазначає також і сатирик:

     …Відквітує вже юність невдовзі моя,

нетривала окраса мізерного цього життя, і тим часом

як вина вимагаєм, вінків, ароматів, жінок, непомітно

підкрадається старість і смерть неминуча[128].

Отож, повертаючись до предмета нашої розмови, коли старість уже на порозі, ти намагаєшся її не впустити. Вона, мовляв, поквапилась, всупереч законам природи. Тобі приємно, коли хтось, не надто ще старий, зустрівши тебе, згадує, як бачив тебе малим хлопчиком, зазначаючи, як заведено в таких випадках, що у нього таке враження, наче це було вчора. А ти й не замислюєшся, що те саме можна сказати будь-якому старезному дідові. Бо хто ж не був дитиною іще тільки вчора? Зрештою, хто не лишається дитиною на все життя? На кожному кроці бачимо дев’яностолітніх хлопчаків, що чубляться через дрібниці і займаються дитячими науками. Дні життя спливають, тіло старіє, а душа не змінюється. Все псується і гниє, а вона не досягає своєї зрілості; правду каже приказка: одна душа зношує кілька тіл. Дитячий вік минає, каже Сенека, а дитинність залишається. Повір, ти не настільки вже дитина, як тобі видається. Чимала частина людей не доживає твого теперішнього віку. Тому сором тобі бути літнім закоханим; сором бути приводом для пліток; а якщо істинна шана тебе не приваблює, а безчестя не страшить, зміни свою поведінку, принаймні заради чужої гідності. Бо, якщо не помиляюсь, берегти своє добре ім’я варто хоча б для того, щоб захистити друзів від ганебного звинувачення у брехні. Кожна людина зобов’язана дбати про це, а надто ж ти,