Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

— Так. Ти ж і сама це відчуваєш, правда? Де ще ми маємо бути, як не тут? — не обертаючись, Іва продовжувала підйом. Дихала жінка натужно — певне, шолом не видавав потрібної кількості очищеної та збагаченої дихальної суміші. Воно й не дивно — більшість подібного допоміжного обладнання походила, судячи з маркувань, ще з часів Сторічної війни. Щастя, що воно взагалі працювало.

— Гадаєш, сингулярну камеру випадково встановили саме тут? Чи то були суто технічні причини: у одному секторі випадково опинилися критично не важливі корабельні блоки та ще й розгорнута інфраструктура водночас?

— «Сінано» зазнав серйозної перебудови…

— Та де там у біса! Ніхто не мав часу, а головне — розуміння, як саме це має працювати. Перебудова зайняла б роки. Сингулярний реактор вже був установлений на «Сінано».

— Се безглуздя! Дзіпанґ не володів технологією використання чорних дір! — Брідж навіть зупинилася. Від скрику очні яблука раптом налилися важкістю, а гарячий пульс тричі вдарив у потилицю, полишивши по собі низьке гудіння у вухах.

Боген розсміялася.

— Ну звісно! Террани завжди робили собі великі, але вкрай примітивні іграшки. Отримавши «Журавля», мі-го мали знайти цій махині бодай якесь застосування. І вони знайшли. Реакторна камера та мала чорна діра в ній — це їхнє. Вони перетворили безглузду машину руйнування на зручну і простору базу, надійно ізольовану від терран двомастами тисячами кілометрів безповітряного простору. Шкода, що навіть цього виявилося замало… Знаєш, вони й досі обслуговують реактор, редуковані та кондиційовані…

Боген зайшла на невеликий сервісний майданчик перед люком, узялася за замок. З подивом Брідж побачила, що замок цілком механічний. Замкнений ним люк був рябий від зазублин та подряпин, але ієрогліфи, здавалося, були нанесені відносно недавно…

入って火を見なさい

— Де се ми? — спитала Брідж, забувши про заперечення, яке вже готова була висловити. — Куди ти мене привела?

Люк відчинився. За отвором панувала непроникна пітьма. Та сама пітьма, з якої на мисливця Тольґу вискочив спотворений чернець. Жар охопив Бріджит з голови до п’ят.

— Це прихисток, — обернулася до неї Боген. — Просто місце, де ти будеш у безпеці. Заходь.

О’Шонессі не відчувала страху. Радше це було відчуття, ніби щось важливе, та ще й очевидне, нарешті має стати зрозумілим. Що от-от вона дізнається те, що іншим давно вже добре відомо… Але щось усередині неї відчайдушно опиралося цьому знанню.

— Мі-го не могли встановити сингулярного реактора… — суперечкою вона намагалися відтягнути момент входу. — Ти сама казала, що під ними «Сінано» був лише орбітальною платформою, нікуди не літав… йому не потрібен був транспланетарний рушій…

— Так, — погодилася Боген. — Рушій доробили вже террани.

Вона поклала руку на плече Бріджит і одним рухом, як надувну ляльку, протягла її крізь люк. Пальці на поручнях розтиснулися, наче за нечутним наказом. Вони опинилися всередині. Боген зачинила люк.

— Маємо поспішати, — промовила вона таким тоном, немов вибачалася.

Бріджит роззирнулася.

Відсік був невеликим — сфера діаметром трохи більше за три метри. Якщо тут і було колись якесь облаштування, нині його не лишилося. Голі поверхні вкривали лише вервечки якихось кабелів, невеличкі нарости закритих коробок… і довгі, переплетені рядки асемічного письма. Їх було стільки, що рябіло в очах, а в скронях відлунювала тонка, болюча вібрація.

«Якщо не на рушій, — подумала Бріджит, — то на що мала йти така неймовірна кількість енергії?»

— Хіба ти бодай раз не замислювалася… — Іва підлетіла до неї і зняла шолом, недбало відкинувши його. Той повільно пролетів до стінки і покотився нею — до самого низу, довго і плавко… Бріджит не могла відвести від нього очей. Іву це ніскілечки не турбувало.

— …як насправді корабель може зберегтися протягом тисячоліття? Літописи відзначають кінець Війни Тисячі Демонів 159-м роком, а десант на Місяць, під час якого хрестоносці повернули «Сінано», висадився 1334-го. Більше тисячі років… Яке людське творіння пережило б такий термін — і лишилося придатним до використання?

Насправді це ніколи не хвилювало О’Шонессі. Сумніватися в існуванні корабля, на якому ти сам перебуваєш — справа не для здорового глузду. Вона навіть не уявляла, скільки насправді можуть служити кораблі, чи важко їх модернізувати й наскільки глибокою може бути така модернізація. Се була справа інженерних служб та кораблебудівників. Вона була спеціальним інспектором. І зараз дивилася саме на те, що входило до кола її професійних знань. На символи, що вкривали все навкруги.

Тим часом долоні Іви опустилися їй на плечі. Паралізована цим втручанням в особистий простір, Брідж розгублено звела погляд на усміхнене обличчя Боген. Різниця в зрості між ними становила ледь не метр, і на такій близькій відстані землянка відчувала себе дитиною перед дорослим. Не зустрічаючи спротиву, пальці Іви знайшли замки на її шоломі. З шипінням тиск врівноважився — і холодне, сухе повітря на вдиху лизнуло піднебіння Бріджит. На смак воно було лоскітливо-солодке.

М’яка долоня торкнулася щоки Брідж. Іва нахилилася до неї, так що між їхніми обличчями лишалося не більше кількох сантиметрів. В її диханні вчувалося щось димне і пряне. Червоні зіниці зблиснули в напівтемряві відсіку.

— Він був твоїм сином, — не відводячи очей, промовила Бріджит. — Захворів, бо був у твоїй утробі. Але не вмер, бо ти…

— Жалкуєш, що не повідомила про це у рапорті? — спитала Іва. — Маєш жалкувати. Як жалкую я, що все пішло шкереберть. Геть іншої долі я йому просила…

— Що ти хотіла зробити з ним? З Вукміром? До чого тут я?

— Хіба це важливо? — гірко всміхнулася та. — Мені обіцяли зовсім інше. Я й сама досі не розумію, що зробила не так. Мій син… він мав переродитися… в сутність більшу за людину. Але… але тепер він лише циндра. Як і інші… Та ми відволіклися. Час збігає, а нам давно вже треба починати.

І тут вона м’яким, але впевненим рухом подолала й без того малу дистанцію між ними та… поцілувала Бріджит в губи.

Довгим вимогливим поцілунком, від якого поступово забракло повітря, а тілом прокотилася солодка хвиля. Язик Іви впевнено розімкнув онімілі губи і пробрався до рота, спонукаючи до відповіді. Руки нетерпляче поралися із застібками комбінезона. Бріджит сприймала це відсторонено, наче дивилася крізь очі-камери штучного тіла, не розділяючи жодного почуття, якими зараз те вирувало.

— Тольґа!!!

Несамовитий скрик повернув мисливця до тями. Він озирнувся, поступово усвідомлюючи себе. Руки нестерпно пекло, груди вкрилися пухирями, обличчя наче занурилося в розпечений пісок.

Дамла, що вибігла із зовнішнього тунелю, кинула йому килича. Несвідомим рухом він зловив його, стиснув зашкарублою долонею, що змикалася важко й незграбно, наче крабова клішня.

— Різьбярі! — видихнула засапана мисливиця. — Вони намагаються втекти!

Скаламучені