І. С. Нечуй-Левицький - Хмари

- En voila des draquons! [57] - промовила Турман, зоставшись сама з сестрою.

- Des veritables ogresses, Dieu me pardonne! [58] - обізвалась маркіза де Пурверсе.

- Et les coiffures, grand Dieu! [59]

- В їх на головах цілі снопи пшениці!

- Де там снопи! Ціла різа пшениці! Ще й колоски шуміли, неначе на вітрі!

- Які в їх талії! Чи ти, сестро, примітила? їй-богу, неначе бані на Софійському соборі. А які нотації вони встигли прочитать нам! Й щоб діти були не голодні й не холодні... Неначе в нас тюрма, а я начальниця тюрми.

- А самі, як дзвіниці! Чи ти, сестро, бачила, які на їх рябі убори на шиї? Й по-французькій коли б тобі слово! Так мене засоромили, що я думала от-от провалюсь крізь землю. А знаєш, сестро, що вони сиділи з візитом трохи не од самого ранку! Ну, дракони! А ще просять, щоб я пускала до їх дітей на святки! А дзус!

- Поки-то виполіруємо їх дітей!.. Які манери! Яке дикунство! Ой боже, боже!

Тимчасом як Степанида з Мартою виходили, за ними скрізь зачинялись двері. Вони поминули позолочену булаву в швейцара й виїхали з двора за залізну браму. Брама слідком за ними зачинилась.

Аристократична обстава в інституті, аристократичні маркізи, розмова їх про міністрів, послів, врешті швейцарова булава - все те обвіяло Марту й Степаниду якимсь віянням аристократизму. Ідучи проз інститут, вони все думали про аристократичну обставу: їм здавалось, що з одного інститутського вікна виглядає константинопольський посол, з другого - британський посол, з третього - міністр, з четвертого - маркіза де Пурверсе. Приїхавши додому, Степанида навіть почала копірувать маркіз. Дашкович увійшов у кімнату, як вона сиділа на канапі, і йому кинулось в очі, що жінка вставала з канапи зовсім якось інакше, ніж було пєредніше: неначе її з-під споду підводило пружинами, і потім вона випросталась на ввесь зріст. Воздвиженський, прийшовши додому, примітив, що і його Марта встала з канапи помаленьку, неначе її хтось підводив пружинами, а потім одразу витяглась, ще й голову підняла. Йому так і здалось, що коло неї от-от схопиться полум'я купини, добре йому відоме.

Ольга й Катерина, зоставшись в інституті, почутили й на собі аристократичний вплив маркіз і інших діячів. А найбільше Ольга підпала під той вплив. Дуже гарна своєю вродою, ще й до того нагадуюча дочку італійськогої посла в Петербурзі, вона стала коханою вченицею в начальниці, в її сестри і в усіх класних дам. Як суха губка, вона всисала в себе той дух, що був розлитий діячами в інститутських стінах. Класною дамою в тому класі, де вчилась Ольга, була маркіза де Пурверсе. Ольга бігала за нею слідком. Де Пурверсе мазала її й пестила перед очима цілого класу. Ольжині товаришки знали, хто найлюбіший маркізі й Турманші, і обожували Ольгу. Вони чули, як класні дами хвалили Ольгу за красу, та й собі хвалили її в вічі, звали її красунею, бігали за нею слідком, догоджали їй, щоб запобігти ласки в маркізи. Тоді як Ольга сідала за рояль, її подруги, пустуючи, ставали перед нею навколішки й складали долоні, звали її янголом, святою й іншими інститутськими ласкавими словами. Ольга знала, що вона гарна, що перед її красою все схиляється, і думала, що й усі, і все мусить схиляться перед нею.

- Яка велика, яка блискуча роль у світі жде нашу Ольгу! - часто казала Турман до дам так, що ті слова долітали до Ольжиних вух. І Ольга вже звикла думать та марить, що її жде велика, показна роль у світі. Той світ вона постерігала вже по-інститутському: той світ здавався їй великим балом, з музиками, з танцями, з кавалерами в золотих еполетах, з послами турецькими й британськими, котрі здавались їй молодесенькими, надзвичайної краси паничиками, з русявими кучерями, як у янголів. А скільки раз вона, потай од самої Турман, читала про такий світ в французьких романах! І часто Ольга, заглядаючи в вікна високого інституту, ніби бачила в думках в городянських домах, за завісами вікон, доконче такий світ! Про інший світ вона й не гадала і не хотіла знати. У маркіз тільки й розмови було, що про міністрів, генералів та про двір, як звичайно буває в Петербурзі. Ольга чула ту розмову і якось думкою породалась з тією сферою, про котру тільки й торочили маркізи. Італійський посол здавався їй рідним дядьком, якийсь старий князь виріс у фантазії ніби її дід. Русявий британський посол здавався їй будущим тестем, котрого син, гарний, як сонце, та молодий, багатий, як подобає лордові, буде її женихом. Сама Турман вже давно заступила в її фантазії місце матері, а двірських дам вона мала за своїх тіток.

Ольга чула дуже часто, що інститут все одно, що університет. І вона звикла ставить себе врівні з студентами університету. Вона вважала себе просто за вчену людину і думала, що кругом неї в світі буде все нижче од неї розумом і просвітою, окрім послів та двірських дам.

Ольга й Катерина зросли взаперті між стінами інституту. Їх рідко возили по городі на гулянку, та й то в закритих екіпажах, кругом котрих скакали на конях жандарми!

Раз Ольга побачила з вікна карети сільських українських прочанок в білих намітках й українських селян в чорних смушевих шапках.

- Що це за люди? Що то в їх на головах? Ой боже! Що то вони несуть на плечах у торбинках? - питали цікаві дівчата в маркізи де Пурверсе.

- Не знаю, не знаю, не знаю, - обзивалась до їх маркіза, задивляючись на гарного панка в високім капелюсі. І вона справді не знала, що то за народ, і по-якому він говорить, і що то баби несуть в клунках на плечах.

В закритих стінах інституту в Ольги почала рано розвиваться фантазія. Вона почала, інститутським звичаєм, обожувать: обожувала спершу Турман і свою класну даму, потім пробувала обожувать вчителів, але їх старі й жовті види швидко одбили в неї охоту до обожування. Інституток ніколи не водили гулять по вулицях і в Царський садок. Мов ті птиці з залізної клітки, виглядали вони на вулицю крізь залізні штахети садка. Раз Ольга нагляділа через штахети молодого