Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

— І я так думаю, — обізвався Петро. — Може бути, що десь і пустять москалів, але навмисно.

Забув Петро про свої сумніви щодо цієї армії, які мав у Золочеві. Тепер бачив перед собою силу і піддавався безвільно чарові її.

Врешті артилерія проїхала. В сірій мрячні топилися помалу сильветки коней і їздців, контури гармат і муніційних возів. Вкінці злилися в одно тіло, що сунулось вужем польовою доріжкою в розгублену далечінь. Гуркіт коліс, стукіт кінських копит загибав і собі серед чистого поля. Тільки час до часу доносився сильніший поклик, і похідна кухня ще довгий час зойкала та проклинала, мов жінка, тягнена кудись силоміць.

Василь торкнув коні, і віз покотився своїм шляхом. Минули останнє село перед Золочевом. Зварич був певний, що на краю села спинить їх сторожа, та сама, яка його вчора задержала. Але, на диво, зі сторожі не остало ні сліду. Тільки клапті соломи, що валялись біля хреста, вказували, де стояла стійка.

— Чомусь стягнули сторожу, — промовив він до Городюка.

— Е, то не має ніякого значення, — відповів Городюк. — Просто перенеслися в інше місце.

Зваричеві прикро зробилося, що дядько може його підозрівати в трусливости. Рішився не робити більше уваг.

Вже здалека майоріли верхи домів Золочева, як проти них насунула нечайно, бо із-за горба, дивовижна валка. Возами і пішки тягнулося велике число людей, заливаючи шлях від краю до краю.

Та не тільки шлях.

Ішли по обидвох боках його, полем, хто одинцем, а то й гуртками. Під’їхавши ближче, віз із бужанцями мусив спинитися, щоби пропустити повз себе цілу ту каравану. Зварич на перший погляд пізнав, хто це.

Втікачі!..

Бачив він перед тим тільки одинокого представника їх — дідича, що переїжджав через Золочів, але досить було одного, щоб розпізнати кожного. Поскладані без розбору і порядку речі на возах, наспіх позв’язуване все мотузками, — ось образ їдучих. Клуночок під пахвою — образ піших. Все йшло, спішилося не знать куди і чому, а ціль їх — аби дальше.

Перший віз, що минав бужанців, був наладований не так речами, як дітьми. Сиділо їх з півтузина, прикриті лантухами, хустками і батьковими капелюхами. Ззаду на розворі жінка, а до драбини причеплена за мотузок сухоребра коровина.

— Куди ви так, добрі люди? — спитав Городюк.

Мужик, що поганяв кіньми, тільки знизав плечима у відповідь.

— А чого ж утікаєте? — запитав з черги Петро.

— Москаль! — кивнув мужик головою на схід.

— Ов, то щось недобре! — вирішив Городюк півголосом. — Злізьмо, розпитаємо докладніше.

Вози втікачів їхали рідко. Між одним і другим були прогалини, які виповняли піші.

Ровом надійшла якась жінка, женучи перед собою кількоро гусей. Гуси раз у раз скручували то на дорогу, то на поле, але баба зганяла їх назад у рів. В подолку несла щось — здається, якесь зерно. Видно, хотіла забезпечити гусям харч у поході.

Йшла тихо, кваплячись кудись, час до часу погейкуючи на гуси:

— Агусь! Та куди йдеш! Агусся!

З-під хустки висунулись пасма сивого волосся і теліпались коло вух, як жидівські пейси. Поморщене старече обличчя ще більш порепалось від змучення і грижі, а зморшками котилися сльози, як дощівка бороздою. Раз у раз утирала долонею очі, щоб не прогавити гусей.

І жалко, і сумно було дивитися на неї.

— Господине, а ви звідки? — запитав Городюк.

— З Вороняків, пане! — відповіла, похлипуючи.

— Куди ж ви так?!

— Ой, нещасна година моя! — заголосила баба. — Чи я вже знаю куди… Втікають люди — втікаю й я…

— А ви самі, чи ще хто є з ваших?

— Не знаю, пане… Були в мене син та невістка, але десь їх не виджу.

А далі, впадаючи в розпучливий плач:

— Може… де їх… добре москаль забрав…

— Який москаль?!.. Де москаль?!.. — дивувався Городюк.

— Та в Золочеві! Нині рано як наробили крику: москаль іде, москаль! Я хутенько до хлівця, вигнала гуси та й на поле!.. Син з невісткою хапали що могли з хати… Ой, пішла наша кервавиця, Боженьку святий!.. — завела баба накінець.

— Ну, а син ваш не в війську?

— Кривий, Богу дякувати… Може, пан здибали де? Сива кобила, а він невеличкий такий?!

Здається, вперше від часу своєї втечі оглянулася довкола, відірвавши очі від гусей, що, маючи трохи спокою, скубали траву в рові.

— То в Золочеві, мамуню, вже москаль?! — запитався з острахом Василь.

— Та кажуть… Не знаю напевно…

В тій хвилі побачила, як одна гуска вийшла на дорогу, а дві вихопились на поле. Побігла за ними і, спровадивши неслухняну «худобину» до рову, поплелася далі в незнану даль.

— Пане директор, — обізвався Василь,— нема що, вертаймося додому.

— Чекайте, Василю, не кваптеся, мусимо ще когось спитати.

Зварич заскочено мовчав. Він мав нині рано зголоситися назад у своїй частині, а виходить, що навіть до Золочева не доїде. Серед усього того гризло його, що готов не знайти своїх. Що тоді?! Де шукати за ними? Боліло його й те, що в Золочеві на кватирі оставив свої військові речі, якими так гордився: похідну пляшку, черевики і шатро. Може, Бог дасть, що це тільки фальшива тривога. Адже він сам переживав подібну два дні тому.

За той час, як бужанці стояли безрадно на шляху, не знаючи, куди податися, попри них йшли і їхали люди — переважно селяни з недалеких сіл. Вози навантажені міхами, подушками і посудою, таскали звичайно на тім усім ще й дітей. Заплакані, вистрашені дітиська кивалися на високих возах, як неприв’язані снопи. Більші сиділи мовчки, розглядаючись на всі боки, менші час до часу дерлися на ціле горло, витворюючи разом зі скрипом коліс і покриками правдиву циганську симфонію.

Над’їхав якийсь священик. На жовтій старосвітській бричці, згідно з традицією немитій від уродження. На бричці сидів панотець, паніматка і двоє дітей, на козлі коло візника служниця. Гречкуваті коні шлапали повагом по мурованці, так само знаючи ціль подорожі, як їх власники.

Позаду за бричкою їхав ще один віз, на якому поверх усякого краму сиділа старша якась пані, придержуючи одною рукою клітку, а другою арістон.

Городюк підступив до брички.

— Вибачте, отче…

Священик кивнув тільки головою, бо в руках тримав свою нову нагортку.

— Іване, стань-но! — сказав він до візника.

— Чим можу служити? — звернувся до Городюка.

Городюк представився і запитав:

— Отче добродію, чи то правда, що Золочів зайнятий москалями?

— Не може бути?!.. Вже зайнятий! Хто казав? — заговорив нервово священик.

— Властиво, ніхто не казав напевно…

— Іване, поганяй! — скрикнув панотець до візника.

На щастя, коні не мали охоти рушити за першим