Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

- Немає в машині нікого, - зітхнула я.

- Точно?

- Точно. Сідай вже, - рикнула я, безсонна ніч таки не додавала мені доброти.

Як тільки всілися, то Зорян відразу вклав в мої руки світлину Єлисея. На світлину поглянула, усе без змін, Той купол, який не давав побачити долю хлопця був на місці. Проте, якщо моя місія тримати світлину в руках, то можу й так…

     Їхали в могильній тиші. Радіо не ловило, а патякати нікому не хотілося. Я втикала у світлину, зрідка озираючись на навколишні пейзажі. Й коли моєму погляду трапилося поле обабіч якого росли жовтенькі квіточки, скомандувала зупинити машину. І Зорян, і Еміль мій вояж за звіробоєм зустріли з доволі враженими мордами. Але ЧОГО не зробиш задля виживання. Хоча з тією відьмою і її половинчастими знаннями усе працює через одне місце. Скільки того звіробою треба рвати? Як складати? Скільки годин він діє? Чого не можна давати чіткі інструкції? Бо, певно, ті хто ті поради віками передавав для майбутнього покоління, ні разу не технарі, а від гуманітаріїв толку… ніякого.

 Зорян стояв біля машини, пив воду й спостерігав за моєю працею. О, подивитися, як хтось працює ми усі любимо. А ще більше – роздати свої мудрі поради. Еміль сидів в машині. Звіробою я насмикала й з оберемком підійшла до машини.  

- І що ти зібралася з цією травою робити? – провів він мене похмурим поглядом.

- В машині розкласти.

- На бобика? – виразно смикнулося у нього око.

Поки я обдумувала яким бобиком пояснити людині те, що вона не бачить, то встигла оббігти довкола машину розкласти по ній звіробій. З Зоряном я ж зустрілася біля дверець водійського сидіння.

- Я, як ти кажеш, відьмою стала зовсім не за власною волею. І осьосьо буквально. Проте в цій машині дійсно було щось. Й це почварне щось, як сказала, одна жіночка, саме не ходить. Воно це робить зграями. І якщо вже бути зовсім чесною, то та стара відьма, практично поставила на нас усіх хрест, - й чим довше я говорила, тим більш сторопілий у нього ставав вигляд. Та к лихій годині його! – Звіробій якось має допомогти, - вирішила завершити вже ганьбитися й намагатися пояснити те, чого я сама не розуміла. Бо що тим звіробоєм треба було робити, там по морді потвору ту бити, в рот їй його запхати, я якось не уточнила. І я дуже сподіваюсь, що цю інтригу нам не доведеться розгадувати.

- А тобі то не могло показатися з просоння? – видав мудру думку, цей шукач правди та пригод.

- Я тебе правильно зрозуміла, ти хочеш сказати, що тягаєш мене за собою чисто по приколу? А сам навіть думки не допускаєш, що всі мої оті видіння можуть бути істинні? – в мій голос, як хто налив яблучного сидру й ті грайливі бульбашки вже готові були гарно так вдарити по мозку. 

- Та ладно? Ти серйозно? – простогнав він.

- Ага, я взагалі серйозна, як післяпологова депресія.

- Та на добро його! – закотив він очі й підняв голову до неба.

 Кілька хвилин постояв в позі «Небо, за що мені це все?!». Але коли знову на мене поглянув, то в його погляді блукала задума, але ніяк не паніка чи що там ще. 

 - М-дя, Зорянчику, неприємності ти знаходиш, як свиня трюфелі, - пробурмотів він до себе й вказівним пальцем задумливо пошкріб свого лоба.

- А я, як всьому рада. Інколи я розпочинаю шкодувати, що склероз ще тільки на шляху до мене…- скривилася я й пішла до свого місця.

- Що? Що відбувається? – з виглядом хороброго щеня витріщався на мене Еміль. На таке навіть крикнути було незручно.

- Переоцінка цінностей. Не бери того до серця, - махнула рукою зі звіробоєм.  

- А це поможе? – покрутив Еміль в руках звіробій.

- Може в тих почвар є на нього алергічна реакція, - припустила я думку.

- А?! – кивнув Еміль і обережно пересунувся та позаглядав на Зоряна.

- Зорян, все нормально? – все ж наважився він на запитання.

- Ці відьми такі відьми. Казала ж мені мама, з ким поведешся, так тобі й треба, - експресивно бубнів Зорян. – А я ще думав, що психологиня, то капець…Наївний тюльпан.

Еміль кинув на мене запитливий погляд. Знизала плечима, звідки мені знати, що за пургу несе цей майстер дедукції. І у машині запанувала тиша на довгу годину.

- Гаразд, відьма. І як нам відбиватися від твоїх демонів? – поцікавився Зорян, коли втрамбував нові знання. 

- Тримати при собі звіробій і слухатися мене.

- Та ти ж наче казала, що як відьма, то ти не дуже? – мазнув він мене скептичним поглядом.

- Поки я – найкраще, що у вас є.

- Самовпевнена заява. І що будемо робити?

- Жити. Якщо неприємності нас знайдуть, ми з ними розберемося, а якщо не знайдуть, то й говорити немає про що.

- Я так розумію, що уже не «якщо», а коли, - скрутно підтиснув він губи.

- Все може бути, - не стала я нікого обманювати.

- Хотілося б мати щось суттєвіше, аніж гілочку звіробою, - проворкотав він, відкрутив корка у пляшки з водою й зробив кілька ковтків.