Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

і перевернула бейсболку козирком назад. Тоді вийшла через задні двері і стала на дорозі.

Пекс і Чіпс перетнули вулицю і підійшли до підо­зрілого автомобіля. Вигляд у того був підозрілий, і не лише через затемнені вікна — зараз мало не ко­жен випускник коледжу тонував вікна.

— Що думаєш? — запитав Пекс напарника.

Чіпс стиснув руки в кулаки.

— Думаю, можна не стукати.

Пекс кивнув. Саме такий план вони собі й наміти­ли. Після цього Чіпс зірвав би двері, якби з-під капо­та не з’явилася молода панночка.

— Що, хлопці, шукаєте мого батька? — спитала дівчина з бездоганною інтонацією диктора МТV.— Здається, його усі шукають, але його ніколи не буває поруч. Він такий відсутній. Тобто, в метафізичному плані.

Пекс і Чіпс заблимали в унісон. Блимання — то така універсальна мова тіла, щоб сказати: «Га?» Мало того, що сама дівчина — азійсько-кавказька суміш, так вона ще якоюсь грецькою балакає. На обличчях охоронців не було й тіні розуміння. «Метафізич­ний» — це ж цілих п’ять складів, заради бога!

— Це твій автомобіль? — перейшов у наступ Чіпс.

Дівчина поправила хвостик.

— Так, якщо можна сказати, що нам узагалі щось належить у цьому світі. Один світ, одні люди, так, хлопці? Володіння — така собі ілюзія. Може, навіть наші тіла нам не належать. Може, ми просто сон якогось вищого створіння.

Пекс зламався.

— Це твій автомобіль? — закричав він і схопив дівчину за шию.

Дівчина кивнула. В легенях не вистачило повітря, аби щось сказати.

— Так воно краще. Чи є хтось усередині?

Цього разу вона похитала головою.

Пекс трохи послабив хватку.

— Скільки ще тут твоїх родичів?

Дівчина відповіла пошепки, наскільки вистачило повітря:

— Семеро. Тато, мама, двоє дідусів і дві бабусі і ще трійнята: Бо, Мо і Джо. Пішли по суші.

Пекс повеселішав. Трійнята і бабусі з дідусями не дуже схоже на загрозу.

— Гаразд. Почекаємо. Відчиняй двері, дитино.

— Суші? — оживився Чіпс. — Це ж сира риба. Ти таке їв, друже?

Поки дівчина копирсалася із замком, Пекс про­довжував тримати її за шию.

— Так. Купував колись у супермаркеті.

— Смачно?

— Так. Кинув на десять хвилин до фритюрниці. Непогано.

Дівчина відсунула двері і залізла всередину. Пекс і Чіпс, пригнувшись, полізли за нею. На мить Пекс від­пустив дівочу шийку. І то було помилкою. Солдат, який отримав належну підготовку, ніколи не дозволить по­лоненому першому залазити в транспортний засіб.

Дівчина перечепилася і впала на коліна на кили­мок салону.

— Суші,— замріяно сказав Пекс.— Добре смакує з картоплею-фрі.

І раптом нога дівчини метнулася в повітря і уда­рила його в груди. Купа м’язів, охнувши, повалилася на підлогу.

— Ой,— покачала дівчина головою.— Випадково.

Чіпс подумав, що він уві сні, бо не може копія лялькової принцеси збити з ніг дев’яносто кілогра­мів живої ваги.

— Ти... ти...— забелькотів він.— Це неможливо! Не може бути!

— Може,— крутнулася, немов балерина, Джу­льєтта.

Нефритове кільце на волоссі розкрутилося і з усієї сили вдарило Чіпса між очима, як камінь із пращі. Чоловік качнувся назад і гепнувся на шкіряну ка­напку.

За спиною дівчини Пекс знов почав дихати. Його очі перестали обертатися і спробували сфокусувати­ся на ворогові.

— Привіт,— нахилилася над ним Джульєтта.— Знаєш що?

— Що? — спитав Пекс.

— Суші не можна смажити у фритюрниці,— від­повіла дівчина і вдарила громилу обома долонями по скронях. Той миттєво втратив свідомість.

Із туалету вийшов Мульч, на ходу застібаючи кла­пан на штанях.

— Що я пропустив? — поцікавився він.

*

Холлі летіла на висоті сто п’ятдесят футів над цен­тром Чикаго — через схожу на кільце дорогу для вантажівок місцеві називали цей район «Петлею». Піднялася вона аж сюди з двох причин. По-перше, потрібно було відсканувати Вежу Спіро, аби створи­ти ЗD план будівлі. А по-друге, вона хотіла погово­рити з Фоулі наодинці.

Вона помітила кам’яного орла на даху одного з цегляних будинків початку двадцятого століття і присіла на голову птаха. Щоправда, через кілька хвилин доведеться пересісти, бо вібрації захисту почнуть руйнувати камінь.

У навушнику почувся голос Джульєтти.

—- Капітане Шорт, почалося.

— Зрозуміло,— відповіла Холлі.— Кількість су­противників?

— Двоє. Великі та дурні.

— Підтримка потрібна?

— Ні. Із цими двома я впораюсь. Можеш переки­нутися з ними словом, коли повернешся.

— Гаразд. Буду за мить, тільки переговорю з Фоу­лі. І, Джульєтто, будь ласка, не покаліч їх.

— Зрозуміло.

Холлі посміхнулася. Джульєтта та іще штучка. Батлерова порода. Але дівчина непередбачувана. Навіть на завданні не може помовчати більш ніж десять секунд. Немає в неї братової дисципліни. Такий собі щасливий підліток. Дитина. Ця професія не для неї. Артеміс не мав залучати її до такої божевільної місії. Але було в цьому ірландському хлопцеві щось таке, що змушувало забути власні наміри. За останні шістнадцять місяців Холлі сама заради нього билася з тролем, вилікувала цілу родину, пірнула в Північ­ний Льодовитий океан, а тепер готувалася порушити наказ командира Рута.

Вона увімкнула канал зв’язку з ЛЕП.

— Фоулі. Ти слухаєш?

Кілька секунд панувала тиша, згодом у мікроко­лонках шолома пролунав голос кентавра.

— Холлі. Зачекай. Багато перешкод. Маю нала­штувати довжину хвилі. Поговори зі мною. Скажи щось.

-— Перевірка. Один, два. Один, два. Троль тримає трохи танків у тунелі.

— Так. Є. Кристально чисто. Як справи в Землі Бруду?

Холлі подивилася на місто під нею.

— Ніякого бруду. Лише скло, сталь і комп’ютери. Тобі б сподобалося.

— Е, ні. Не мені. Люди Бруду — то Люди Бруду, байдуже, що вони носять: костюми чи пов’язки на стегнах. Єдине в них, що варто уваги,— телебачення. У нас зараз самі повтори. Мені майже шкода, що суд над гоблінськими генералами скінчився. Визнали

винними за всіма звинуваченнями, що були пред’яв­лені завдяки тобі. Наступного місяця їх переведуть до в’язниці.

Холлі відчула полегшення.

— Винні. Дякувати небесам. Нарешті життя знову стане нормальним.

Фоулі хмикнув.

— Нормальним? Не ту ти роботу обрала, аби мати нормальне життя. Можеш попрощатися з ним, якщо не повернеш Артемісів гаджет.

Кентавр має рацію. Життя в неї не було нормаль­ним, відколи її перевели із загону Поліції Моралі до Рекону. Та чи хотіла вона нормального життя? Чи не тому її перевели?

— І навіщо я тобі потрібен? — запитав Фоулі.— Сумуєш за домом?

— Ні,— відповіла Холлі. І то була правда. За до­мом вона не сумувала. Ельфійський капітан майже не згадувала про Небесне місто після того, як Арте­міс