Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще її. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з’їла її, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе їсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, їсть усiх, їсть тобi всiх та й годi, — i дiвчаток, i хлопчикiв…

Стеха (быстро). I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тiєї гори.

Голос. А що б ти зробила?

Стеха. Що? Задушила б.

Голос. Куди тобi, погане!

Другой. Ти й за дверi сама боїшся вийти.

Стеха. Хто, я?

В толпе. Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти!

Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

В толпе. Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш.

Стеха. Я вмру! Що ставиш?

В толпе. Мої музиканти на всю; а ти?

Стеха. Пiввiдра слив’янки, три куски сала i паляниця.

В толпе. Добре! Тiльки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.

Стеха. Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак? (Надевает верхнее платье.)Гляди ж, не цурайся слова. (Кобзарю.)Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю; а то я i не хочу. (Уходит.)

Кобзарь. Добре.

В толпе. А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми.

Стеха (за сценою). Добре, добре.

Голоса. От дiвка голiнна, так-так!

Другой. Чуприну їй та уси, тодi хоч у пекло…

Третий. Так подумають, що козак.

Хозяйка. Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде; тодi плати.

Голос. Або слив’янку пий, а салом i паляницею закусуй.

Хозяйка. Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидiвський, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцевать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.

Акт третий

Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припевая: «Ох, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом.

Стеха. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя… (Осматривает следы.)Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, — тодi усе пропало. (Поспешно возвращается.)

Навстречу ей Назар несет на руках Галю.

Стеха. Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого?

Назар (опустив Галю). Нiчого не бiйсь. А конi тут?

Стеха. Нi, я не бачила.

Назар. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi.

Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо!

Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.)

Галя. Що ти робиш?

Стеха. Зараз. Се од вовкiв. (Быстро удаляется.)

Галя. Ходiм на дорогу: менi тут страшно.

Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде.

Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!

Назар. Лучче нiчого не можна було зробить.

Галя. Тато мене проклене.

Назар. Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по снегу.)Спочинь, моє серденько; поклади свої нiженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.)Отак теплiш (целует ее), теплiш, моє серденятко.

Галя. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий.

Назар. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли…

Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?

Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волосы. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.)О, мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi! (Немного помолчав.)Серце моє, ти не казала батькові, що пiдеш замiж за полковника? Не казала?

Галя. Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплáчу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?

Назар. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає.

Галя. Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить.

Назар. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi.

Галя. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?

Назар. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (Обнимаются, целуются.)Ще, ще один, останнiй раз. (В изнеможении кладет ей голову на колени.)

Галя. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.

Назар (не поднимая голови). Увесь вiк!

Галя. Куди ж ми поїдемо?

Назар. У рай.

Галя. Я се знаю; та де ж вiн?

Назар (подняв голову).