Артур Конан Дойль - Спогади про Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

Коли я прочитав слова обряду, мені стало геть-чисто зрозуміло, що всі числа стосуються якогось місця, де сховано те, про що свідчить решта документа; якби ми змогли відшукати те місце, то опинилися б на правдивому шляху до розкриття таємниці, яку предки Масґрейвів вирішили зодягти в таку своєрідну форму. Розшуки рекомендувалося почати з двох дороговказів - дуба і береста. Щодо дуба жодного сумніву бути не могло. Просто перед будинком, ліворуч від стежки, ріс дуб-патріарх, одне з найвеличніших дерев, які мені до того випадало бачити.

«Він уже існував, коли було записано ваш обряд?» - запитав я, тільки-но ми під’їхали ближче.

«Так, він, напевно, ріс тут іще за норманського вторгнення,- відповів той.- Він має двадцять три фути в обіймищі».

Таким чином, одну з потрібних мені речей було з’ясовано.

«А чи є тут у вас старі берести?» - спитав я.

«Був один, дуже старий, недалеко звідси, але десять років тому в нього влучила блискавка і його довелося зрубати під корінь».

«Чи знаєте ви, де він ріс?»

«Так, звичайно».

«А інших берестів тут нема?»

«Берестів нема, але є буки».

«Я хотів би подивитися, де він ріс».

Ми приїхали двоколкою, і мій клієнт одразу ж, не заходячи до будинку, повіз мене до того місця серед травника, де ріс колись берест. Це було на півдорозі між дубом і будинком. Поки що розшук мій посувався якнайкраще.

«Тепер уже, мабуть, неможливо встановити висоту того береста?» - спитав я.

«Ну чому ж? Він сягав шістдесяти чотирьох футів».

«Як ви про це дізналися?!» - здивовано вигукнув я.

«Коли мій старий учитель давав мені задачі з тригонометрії, вони завжди стосувалися вимірювання висоти. Я ще хлопчиськом виміряв висоту кожного дерева й споруди в садибі».

Це була щаслива несподіванка. Потрібні відомості прийшли до мене швидше, ніж я міг очікувати.

«Скажіть-но мені,- спитав я,- а ваш ключник ніколи тим не цікавився?»

Реджинальд Масґрейв глянув на мене з подивом.

«Так, щось пригадую,- відповів він.- Брантон справді кілька місяців тому розпитував мене про висоту цього дерева; він, здається, посперечався про щось таке з конюхом».

Це була чудова новина, Ватсоне: вона свідчила, що я на правильному шляху. Я глянув на небо. Сонце вже було низько, і я підрахував, що менш ніж за годину воно опиниться над самісіньким гіллям старого дуба. Одну умову, згадану в обряді, буде виконано. Щодо тіні від береста, то йшлося, напевно, про її кінець, інакше дороговказом слугував би стовбур. Отже, тепер мені треба було визначити, де була межа тіні від береста, коли сонце стояло просто над дубом.

- Це була нелегка справа, Холмсе, адже берест давно вже зрубали.

- Ну, в усякому разі я знав, що коли Брантон зміг це зробити, то я зможу тим більше. До того ж, це було зовсім не важко. Я пішов із Масґрейвом до його кабінету й вистругав собі оцей кілок, до якого прив’язав довгу мотузку, позначивши на ній вузликом кожен ярд. Потім зв’язав два вудлища, що дало мені жердку на шість футів, і подався разом із моїм клієнтом до місця, де раніше ріс берест. Сонце саме торкнулося верхівки дуба. Я встромив свою жердину в землю, позначив напрямок тіні й виміряв її. Вийшло рівно дев’ять футів.

Звичайно ж, усі дальші мої підрахунки були прості. Якщо жердина заввишки у шість футів відкидає дев’ятифутову тінь, то дерево заввишки в шістдесят чотири фути відкидало б тінь у дев’яносто шість футів, і напрямок обох тіней, зрозуміла річ, мав збігатися. Я одміряв цю відстань: вона привела мене майже до самісінької стіни будинку, і я встромив там у землю кілок. Уявіть собі мою радість, Ватсоне, коли за два дюйми від свого кілка я побачив у землі заглибину. Я зрозумів, що це була мітка, яку зробив Брантон під час своїх вимірювань, і що я йду його слідами.

Від цієї вихідної точки я почав відлічувати кроки, визначивши спершу за компасом північ. Десять і десять кроків на північ,- ішлося, напевно, про десять кроків кожною ногою,- повели мене вздовж стіни будинку, після чого я знову забив кілок. Потім я обережно пройшов п’ять і п’ять кроків на схід, два й два - на південь, і вони привели мене до самого порога старих дверей. Ще два кроки на захід довелося б пройти вистеленим кам’яними плитами коридором - це й було місце, вказане в обряді.

Ніколи ще я не відчував такого гіркого розчарування, Ватсоне. На мить мені здалося, що в мої розрахунки вкралася суттєва помилка. Надвечірнє сонце ясно осявало підлогу коридору, і я бачив, що ці старі, стерті сірі кам’яні плити були щільно скріплені цементом і, звичайно, не зрушувалися з місця вже багато років. Брантон, певна річ, їх не торкався. Я постукав по підлозі, але звук усюди був однаковий - ніде ані знаку тріщини чи щілини. На щастя, Масґрейв, який почав розуміти хід моїх дій і був тепер схвильований не менш од мене, дістав рукопис, щоб перевірити мої підрахунки.

«І вниз! - вигукнув він.- Ви забули про слова «і вниз».

Я спершу був подумав, що це означає копати землю, але тепер одразу побачив, що помилився.

«Тут унизу є підвал?!» - скрикнув я.

«Атож, такий же старий, як і сам будинок. Мерщій униз, у ці двері!»

Ми спустилися крученими кам’яними сходами, й мій приятель, тернувши сірником, запалив великий ліхтар, що стояв у кутку на бочці. Тієї ж миті ми переконалися, що потрапили куди слід і що до нас тут недавно хтось побував.

У цьому підвалі зберігали дрова, але поління, які, мабуть, раніше було розкладено по всій підлозі, хтось повідсував до стін, звільнивши місце посередині. Тут була важка й широка кам’яна плита з іржавим залізним кільцем, до якого був прив’язаний товстий картатий шарф.

«Хай йому біс! - вигукнув мій клієнт.- Це Брантонів шарф. Я часто бачив цей шарф на ключнику. Що той негідник тут робив?»

На моє прохання покликали двох тутешніх констеблів, і я спробував підняти плиту, вхопившися за шарф. Однак я зміг лише трохи зсунути її, і тільки за допомогою одного з констеблів мені врешті пощастило