Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Сіроволу здалося, що він тільки-но заплющив очі й відразу прокинувся. Але в кімнаті було видно. Біля ліжка стояв молоденький русявий боєць з лівою рукою на черезплічнику. Капітан упізнав його — Коломієць, за кличкою Художник.

— Товаришу капітан, за наказом начштабу прибув у ваше розпорядження.

Начальник розвідки скочив на ноги, глянув на годинник — п’ята нуль-нуль. Оце так дивина! Голова була свіжа, ясна. Поки взував чоботи, згадав і обговорення плану в штабі, і кого куди послав уночі, і що в якій черговості треба зробити сьогодні. Коломієць вичікувально дивився на нього. Ніжне, наче в дівчини, обличчя, в сірих наївних очах — доброта й смуток. Він — киянин, що закінчив перед війною школу з відзнакою і готувався до вступу в художній інститут. Скільки знає його Сіровол, усе смуток в очах. Воювати навчився, а до війни звикнути не може. В поході квіточки на свій автомат чіпляє…

— Юрком, здається, кличуть?

— Юрком, товаришу капітан.

— Слідчим працювати не доводилося?

Юрко зрозумів, що начальник розвідки жартує, і відповів ніяковою усмішкою.

— Що ж, доведеться попрацювати. Будеш стежити за хлопцями, кожен крок на замітку.

Щось здригнулося в очах бійця.

— Так, за своїми, за своїми, — з серцем сказав Сіровол.

Капітан любив розвідувальну роботу, але стеження в самому загоні завжди було обтяжливим для нього, залишало в душі щось неприємне. Тому він відразу здогадався, які почуття виникли в серці юнака. Обличчя Юрка порожевіло, стало винуватим, наче в хлопчика, якого спіймали на негарному вчинкові. Якщо так буде й далі, то користі з такого помічника буде мало. Треба вселити в його серце несамовите бажання будь-що-будь знайти таємного ворога, змусити думати про це вдень і вночі.

— Юро, ти художник і повинен пам’ятати дитячі малюнки. З отакими, приблизно, підписами: “В цьому лісі, окрім оленя й птахів, є ще й змія. Знайдіть її!”

— Звичайно, — трохи розгубився боєць, ще не розуміючи, куди хилить капітан. — Малюнки-загадки.

— Як їх малюють?

— Перш за все треба гарненько сховати додаткове зображення, аби воно не впадало у вічі. Якщо це змія, то складовою частиною її зображення можуть бути кінчик гілки, вигин рота, а головою — око оленя.

— Значить, треба уважно розглянути всі роги й очі?

— Не тільки. Кожен штрих! Звичайно, такі рисунки виконуються штрихами. Іноді треба розглядати його, обернувши догори ногами.

— Кожен штрих, кажеш. Чудово! Ти зрозумів своє завдання, Юро. До нас у загін заповзла гадюка. її треба знайти. Але це, звичайно, набагато складніше, ніж на дитячому малюнку-загадці. Тому, що гадюка ця, як ти розумієш, у людській подобі, а в нас у загоні близько трьохсот чоловік. От і шукай, де її голова і хвіст.

Юрко дивився на начальника розвідки широко розкритими очима. Він, видно, зважував значимість покладених на нього обов’язків, міру відповідальності і свої сили. І, звичайно, не міг позбутися неприємного почуття, викликаного думкою, що йому доведеться ніби шпигувати за своїми товаришами по зброї.

— Чого мовчиш? Не подобається робота? Треба, Юро…

— Я розумію, товаришу капітан, — боєць облизав губи. — Постараюсь. Правда, я ніколи… Просто не знаю своїх здібностей. Навіть не уявляю…

— Особливих здібностей не треба. Бажання, старанність і трохи кмітливості. Робота буде копіткою. Добре ти сказав: кожен штрих. Доведеться помічати кожен крок, кожну підозрілу деталь і гарненько аналізувати, вловлювати можливий зв’язок, робити висновки. Часом навіть корисно буде перевернути картинку догори ногами.

Сіровол помітив, як здригнулися в нерішучій усмішці губи бійця.

— Ти з другої роти? Ось перше тобі завдання: йди в свою роту й шепни по секрету, що, мовляв, сьогоднішня операція відміняється, а завтра вночі ми нападаємо на Кружно.

— На Кружно, — з готовністю повторив Юрко й проковтнув слину.

— Звідки довідався — ні слова. Постарайся спершу зустрітися з командиром роти віч-на-віч й передати від мене подвійний привіт.

— Подвійний, — кивнув головою боєць. — Віч-на-віч…

— От і все. Владнаєш цю справу й повертайся до мене. Не переживай, спокійненько. Правда за нами, ворога здолаємо!

Цього разу хлопець не стримав широкої усмішки, але очі все ж залишилися сумними. Він пішов, а Сіровол обмився до пояса холодною водою і сів за роботу.

У зошиті тридцять вісім рядків, заповнених “абракадаброю”. Схоже на щоденник: на початку кожного рядка дата, мовби людина відзначала тільки їй зрозумілими значками події кожного дня. Насправді це був список деяких нових бійців загону, які не викликали в капітана цілковитого довір’я, й відповідні примітки. Сіровол завів свій “кондуїт” відразу ж після того, як загін перебазувався з білоруських лісів у район, де українські села й хутори перемішалися з польськими. Він перший зрозумів небезпеку, що чаїлася в новій обстановці. Крім гітлерівців, у цих краях потрібно було остерігатися бандерівців, банд польських націоналістів. Звичайно, якби партизани, як це пропонував Висоцький, не приймали в загін новачків, у Сіровола було б спокійніше на душі, але він не міг погодитися з начштабу. Як відмовити людям, що горять бажанням мстити гітлерівцям? Але “кондуїт” довелося завести…

Кожен із цих тридцяти восьми не викликав у капітана особливої довіри, кожен із них, на його думку, міг виявитися засланим у загін шпигуном. Але сімох із тих, хто потрапив до “кондуїту” начальника розвідки, вже не було в живих. Вони загинули в останніх боях. Троє поляків, троє українців і росіянин, колишній військовополонений, заплатили, як справедливо сказав Бородань, своїм життям за виявлене їм довір’я. І Сіроволу було тяжко дивитися на рядки, помічені перед датою маленьким кружечком. Він тяжко завинив перед загиблими.

Зараз список доведеться збільшити. “Серед оленів і птахів повзає змія. Знайдіть її!” Позаминула