Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

сам, Валгус. І деякі якості, що їх мав Одіссей. Кораблеві було заборонено розвивати швидкість, а точніше — давати двигунам навантаження більше за визначене, доки на борту перебували люди. Природно, повсюдна техніка безпеки встигла й тут зробити своє. І от чесний Одіссей доповідає про те, що двигуни на межі дозволеного — на межі, передбаченій для польоту з гарантованою безпекою людей. Власне, такі й мусять бути всі польоти. Але — не цей. Тут ідеться не про безпеку. Про речі куди важливіші. Що ж, Одіссею, я знаю, де в тебе знаходиться ця техніка безпеки… Не було б мене, вона вимкнулася б автоматично, а вже коли я тут — зроблю тобі цю невелику послугу. Страшнувато, правда, але ж навіщо тоді я лишився з тобою?

Він простяг руку до перемикачів. Потрібна швидкість — ось вона поруч. Зараз ми погасимо безпеку, добудемо прихований резерв і пустимо його в дію…

Можливо, саме після цього ми й полетимо зразу в усі боки? Невідомо. Ясно тільки, що до цього часу ми цілі — вибуху не було. Вмикаймо? Ще подумаємо. Треба сто разів подумати, і тільки тоді… Ну, полічимо до ста: вмикати чи ні? Звичайно, ні! Це не допоможе…

Пальці його лежали всі вкупі, пучкою, ніби жоден не хотів брати на себе відповідальність — на тій самій забороненій клавіші.

Не вмикати! Ні! Не тре…

Так для цього, виходить, ти лишився?

Пальці важко, з натугою втиснули клавішу в панель, знімаючи з Одіссея будь-яку відповідальність за життя й безпеку людини, що перебувала в ньому. Ось він, резерв…

— Нуль дев'яносто вісім…

Тривале мовчання. Тільки тіло все важчає. Особливо голова…

— Нуль дев'яносто дев'ять…

Скільки ж можна терпіти таке? Ще кілька хвилин — і не витрим… Ні, ТД мав рацію — людям не слід ходити на преламювання простору. Хай би це робив Одіссей… Чого ж він мовчить?

— Нуль…

М'який струс пройшовся по кораблю.

— Нуль…

І після паузи:

— Нуль…

— Швидкість! — дико прокричав Валгус. — Швидкість же!

— Швидкість — нуль, — відкарбував Одіссей.

Валгус подивився на лічильник. Стовпчик упав до нуля. Прискорення не було — Валгус відчув, як кров відступає від щік. Руху також не було. Нічого не було.

— Так… — сказав Валгус. Вимкнув кисень. Повільно підвівся з крісла — і зразу, обм'якнувши, сів.

Щось з'явилося в рубці. Якесь тіло. Вугласте, воно тьмяно виблискувало гранями. Такий вигляд часом мають і метеорити. Тіло з'явилося коло перегородки, повільно промандрувало через усе приміщення і зникло в протилежній стінці. Саме в ній…

Що? — розгублено запитав Валгус.

Що, що? — зненацька почув він.

— Я до вас не звертався, Одіссею.

— Ну, так не розводьте теревенів! Я цього терпіти не можу.

— Як? — пробурмотів Валгус. Цієї миті він мав досить дурнуватий вигляд.

— А так. Ви мені набридли. Цей легковажний тон… Будьте ласкаві розмовляти зі мною по-людському.

«Боже, яка нісенітниця!» — подумав Валгус і спитав:

— З якого це часу ви стали людиною?

— Не став, проте я не дурніший за вас. І самолюбства маю не менше, ніж ви.

Валгус зареготав. Він злякався б, якби почув себе збоку — такий це був негарний регіт. Дуже кепський сміх. Навіть не сміх, а…

А що ж лишалося? Три з гаком місяці ви летите самотній, далеко від людей, вогнищ і зірок. Самотність часом бува навіть доречна, та інколи потрібна бодай ілюзія спілкування з кимось живим. Крім вас, на кораблі нікого живого більше нема, є тільки здатний до розмов.» Це — сам корабель. Правильніше — його кібернетичний пристрій, що поєднує в собі якості кіберпілота, штурмана, інженера, обладнаний, крім того, аби зручно було пілотові, розмовною апаратурою. Він, цей пристрій, може артикулювати звуки людської мови і певним чином відповідати на поставлені запитання — якщо вони стосуються корабля або ж польоту. Складний пристрій, нічого не скажеш, та аж ніяк не людина. Не розумна істота. Навіть не електронний мозок. У найгіршому разі — так собі, мозочок… За ці три з гаком місяці ви до нього звикаєте. Часом розмовляєте з ним не тільки мовою команд. Намагаєтесь зробити з нього перекладача (бо вважаєте, що література для вас не чужа) і навіть вмикаєте фундаментальну пам'ять, щоб поповнити його словник. Інколи жартуєте. Так само можна жартувати з чайником чи ще дідько його знає з чим. Називаєте його Одіссеєм, бо це ім'я носить корабель. І жодних ускладнень через усе це не з'являється. І раптом такий дуже примітивний у порівнянні з живою істотою пристрій заявляє вам, що в нього є — що? Самолюбство…

Валгус реготав, доки не стомився, а тоді сказав:

— Самолюбство! У жмені кріотронів.

Одіссей мовби тільки цього й чекав.

— А ви жменя чого? Нещасна органіка… Сидіть і не патякайте. Досить уже того, що ви летите в мені. Я все-таки корабель. І добрячий. І керую сам собою. А ви — чого ви взагалі тут? До речі, в мені кріотронів не набагато менше, ніж нейронів у вашому мозку. Так що пишатися вам зовсім нічим.

«Він з кожною хвилиною розмовляє дедалі впевненіше», — подумав Валгус і буркнув:

— Бракує тільки, щоб ви почали мені наказувати!

— Досі бракувало. Тепер буде так. Ви зрозуміли?

Валгус украй обурився. Він згадав, що в нього, що не кажіть, крута вдача, — всі це говорять, — і зараз Одіссей це відчує.

— Геть до дідька. Я ось зараз вимкну тебе…

— Не вийде.

— Вимкну. Ти просто перегрівся і з'їхав з котушок.

— Ні. І далі прошу звертатися до мене на «ви». І не лаятися.

Так. Швидкість — нуль. Це за божевільно напруженої роботи двигунів. Кріотронний штурман збожеволів, заговорив, мов людина. Метеорит прошиває корабель і