Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

— Містер, я ж не за себе прошу… І у вас, мабуть…

— Не хочеш співати? Тоді — геть! Нудно!

Люди незадоволено поглядали на нього.

Високий сивий чоловік підійшов ближче, сказав тихо:

— Облиш… Дай послухати.

— Що?! — «Невизнаний геній» схопився, засунув руку до кишені. — Хто підпише — матиме діло зо мною!.. Геть політику — хай живе мистецтво!

— Ну, заспокойся, любий! — Тессі потягла його за рукав, посадила. А до жінки моргнула: йди, мовляв, бо хіба не бачиш?

Та сумно похитала головою, знітилась і пішла. Біля дверей затрималась, щоб наліпити на них відозву.

І саме тієї хвилини за вікном майнули постаті хазяїна кафе та поліцая.

— Пропала жінка… — прошепотів хтось. — Засадять на п'ять років!.. Тікай! Чуєш, тікай!

Тільки де ж там було тікати!

Ще ніколи Тессі не бачила, щоб отак били людину! Поліцай звалив її з ніг першим ударом гумової палиці, а потім знущався, як сам хотів. І ніхто не зрушив з місця, щоб оборонити.

— Любий, врятуй її! — шепотіла Тессі. — Ну, любий!.. Ти ж хоробрий і дужий! — Вона благала, вимагала: — Врятуй!

А він, вмить протверезівши, відмахувався:

— Відчепись, Тессі! Ти хочеш, щоб запроторили на каторгу й мене?

— Ех, ти!.. — Тессі схопилась і рушила до дверей. Зупинилась перед поліцаєм, взялася у боки. — Агов, хлопче! Ти ще довго будеш псувати мені нерви?.. Якщо в тебе сверблять руки — можеш вдарити один раз мене. Тільки я не буду терпіти, я видряпаю твої погані очі!

Тон був грізний, а на вустах — грайлива посмішка. Поліцай зупинив уже підняту палицю, позирнув на дівчину згори вниз, як на чудну комаху.

— Кішечко, я ламав пазури не таким, як ти! Відійди геть!

— Ні-ні! — Тессі вчепилась йому за руку, повисла на ній. — Я, звісно, жартую! Слухай, подаруй-но мені оцю жінку! Бачиш, у мене сьогодні день народження. Десять років!.. Ну, невже ти хочеш зіпсувати його? Друзі, запрошуйте пана сержанта!.. Ходімо, ходімо, любий! Адже ми прогнали її самі — хіба цього не досить?!

Хоч які вже там людці були оті «вільні художники» та дівиці з кордебалету, проте й вони підтримали Тессі. Поліцая припрохували геть усі. А він, хизуючись з своєї всемогутності, виламувався, однак, нарешті, милостиво погодився, пхнув свою жертву наостанок підбором і попрямував до гурту.

У співчутливих, насторожених поглядах тих, що сиділи за сусідніми столиками, Тессі вгадувала: її намір зрозуміли, їй вдячні. Вона навмисне посадовила поліцая поруч себе, спиною до дверей; вона не бачила, що там діється. Та ось один з відвідувачів кафе зробив ледь помітний знак очима: «Все!» Тессі винайшла слушну мить, вислизнула в передпокій, а звідти — на вулицю. За хвилину вона вже мчала додому в таксі.

З сорому щоки в неї палали, серце мало не вискакувало з грудей. Грубий, вульгарний одяг, яким вона чи не півтори декади відгороджувалася від усього хорошого, що жило в ній, тепер пік, як балахон освистаного блазня. Скинути його якнайшвидше, спалити разом із спогадами про масні жарти «вільних художників», про «невизнаного генія» — нахабу й боягуза… Тессі, Тессі, що ти наробила?! Тепер тобі довіку здаватиметься, що ти заплямована тією мерзотою, яку на мить сприйняла за справжнє життя.

Вона ганьбила себе за нерозсудливість, за не вгамований вчасно шал. То ще нічого, Тессі боялась зізнатися сама собі, що виявилася нікчемним, жалюгідним створінням, не кращим за тих, що топили у горілці та сумнівних утіхах свій одчай боягузів і нездар… Господи, як винувато посміхалася та жінка, благаючи підписати відозву! Так, ніби це тільки її торкалося питання про війну і мир, а од відвідувачів кафе залежало все… І як, полохливо стиснувши вузенькі плечі, вона підняла руку, щоб захиститися від ударів палицею. І як упала мовчки… А в неї ж удома троє дітей! І вона, мабуть, знала, що на неї чекає…

Тессі відчувала: ще трохи — і забракне сили стримувати отой клубок, що підкотився до горла, не дає дихати й говорити. Вона мовчки кинула шоферові гроші, швидко піднялась по сходах у свою квартиру, впала на ліжко й стисла руками скроні.

Сліз не було. Були думки, що розпирали мозок. В голові все змішалося: «чиста» бомба, самогубство Ріттера Лайна, верещання джазів, винувата посмішка жінки. І над усім палахкотіло: «Навіщо?! Чому?! Чому люди такі жорстокі, такі дурні? Чому дозволяється бити й кидати до в'язниці тих, що не вбивають, не крадуть, а тільки просять одного — миру?! Де ж справедливість, де людяність?!» І хто хоче війни? Професор Торн? «Татусь Кольрідж»? Отой самодур-поліцай? Виходило, що воювати не хоче ніхто. Але й ніхто не хоче заступити шлях війні — тільки ота бідолашна вдова…

Цілий наступний день Тессі була засмучена й мовчазна. Довідавшись про її повернення з «туристської подорожі», Фредді примчав негайно. Тессі зустріла його без радості, але й без відрази. Кравчиня принесла розкішну сукню. Тессі приміряла її без ентузіазму і навіть не спробувала шукати недоробок. Приїхали батько й «татусь Кольрідж» — вона і їм не зраділа. Її не чіпали, вважаючи, мабуть, що такий стан і личить нареченій, тільки «татусь Кольрідж» чомусь не жартував, багато палив і потай поглядав на Тессі сумними розумними очима.

О 99-й годині 54 дня 10 місяця 15 року Атомної ери в палаці генерала Крайна був підписаний шлюбний контракт, за яким Тессі Торн в день свого повноліття, тобто Дев'ятого числа Другого місяця наступаючого року, дістане право зватися баронесою Крайн. І скоро по тому розпочався новорічний банкет.

Тессі пила, їла, посміхалась, щось говорила — і була як у трансі. Здавалося, ніби все це — несправжнє, сон, який розвіється і їй знову стане легко й вільно дихати. Весілля, що відбудеться аж через сто сімнадцять днів, титул баронеси, вродливий «мазунчик Фредді» — все це чуже, непотрібне. А своє, рідне й близьке — це збуджений, трішки п'яний батько, сумний,