Михайло Миколайович Грешнов - Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов

— Старий… — почав він фамільярно, схилившись до дельфіна.

Маленькі круглі очиці тварини незмигно дивилися на нього, плавці ворушилися, утримуючи голову дельфіна над поверхнею. Голос Глена осікся. Йому раптом привиділось, що перед ним немає Гаррі, немає давнього друга — нічогісінько людського немає, і його “старий” — то цілковите безглуздя, витвір хворобливої уяви.

— Гаррі… — спробував він назвати дельфіна людським ім’ям.

Однак і це було погано: дельфін розціпив щелепи, всіяні сотнею зубів.

Усе ж Глен переборов себе.

— Гаррі, — сказав він, — треба продовжувати дослід.

— Ні, — передав Гаррі відмову азбукою Морзе.

— Чому, Гаррі? — запитав Глен, відчуваючи, що голос його вирівнюється, однак холод у душі залишається: нічого людського не було у їхній розмові.

— З мене досить, — відповів Гаррі. — Більше я не хочу. Плавати наввипередки з торпедами — вистачить…

— Але ж не в цьому головне.

— В цьому! — з озлобленням відповів Гаррі. — Не хочу більше. Поверніть мені моє тіло.

— Гаррі… — Глен відчував, що йому важко брехати.

— Я не все сказав, Глене, — перебив Гаррі. — Можливо, я погодився б ще плавати, випереджати торпедні катери і робити все, що вони там придумають. Та причина в іншому, зрозумій мене, Глене. Я боюсь. Я у постійному ляці. Я зникаю, Глене. Можливо, я не здатен пояснити тобі, але я зникаю, розчиняюсь у дельфінові — моя людська свідомість пригасає. Учора я вкусив Ліссі…

Ліссі — один із п’яти дельфінів, яких приручали в океанаріумі.

— Ліссі мені геть нічого не зробив, — продовжував Гаррі. — Я не повинен був кусати Ліссі!.. Тепер я думаю над цим, і мене забирає страх. Я стаю твариною. От і зараз не можу пригадати ім’я своєї доньки… Поверніть мені моє тіло, Глене. Я гину!..

— Гаррі… — Жах скував Глена до того, що він ледве повертав язиком. — У тебе немає тіла, Гаррі, воно загинуло. Асистенти погано зробили шви… — Глен відчував, що не слід зупинятися на жахливих подробицях, та вже не міг замовкнути, його підстьобував страх, який передавався від чудовиська, що ворушило плавцями і не зводило з нього пустих, як дірки, очей. — Гангрена довершила справу, Гаррі, у тебе немає тіла… Немає тіла! — повторив Глен, заворожений порожнечею і жахом у очах дельфіна.

Чотири години спинний плавець Гаррі розтинав воду океанаріуму. Басейн був круглий, і Гленові, який увесь цей час залишався на березі, здавалося, що Гаррі закручує невидиму спіраль і якоїсь миті спіраль розімкнеться, станеться щось непоправне.

— Гаррі! Гаррі! — кликав він по гідрофону, та відповіддю була лише біла спінена смужка, що там і тут мелькала на поверхні.

Глен був у відчаї: може, викликати Баттлі? А що Баттлі міг зробити?

Та ось Гленові здалося, що рух по колу зненацька порушився. Гаррі наближався до нього. Глен підвівся з лави, сподіваючись поговорити з ним. Однак дельфін, наблизившись до Глена, різко перемінив напрямок. На очах додаючи у швидкості, він перетнув океанаріум по діаметру, як куля вирвався з води і, перестрибнувши через сітку, зник в океані.

Глен завмер з трубкою гідрофона у руці. Пошпурив трубку на землю. Плавець з’явився над водою раз, вдруге, віддаляючись від берега. Глен біг по колу океанаріуму — біг, не усвідомлюючи, що він біжить, не знаючи, що чинитиме потім. Решітка вольєри виходила на суходіл обабіч океанаріуму. Глен з розгону вдарився об неї, впав. Болю він не відчув, але, поки підводився із землі, машинально струшуючи пісок з рукавів сорочки, збагнув непоправність того, що сталося: вони з Баттлі — убивці. Вони убили Гаррі, і жодними словами, жодними виправданнями про цілі вищої науки не спростувати цього факту. Нехай буде проклята наука, що вбиває людей! Глен стояв, учепившись в решітку, серце готове було вирватися у нього з грудей. “Будь проклята! Будь проклята!..” — повторював він, дивлячись в океан очима, сповненими відчаю і болю.

Плавець ще раз з’явився на обрії і зник.

Гаррі плив, енергійно працюючи усім тілом: плавцями, шкірою, хвостом. Здається, він почав розуміти те, що від нього вимагали у дослідах. Його шкіра вібрувала, на ній виникали тисячі мікрохвиль, які відштовхували, зморщували воду у її товщі, змушували ковзати уздовж тіла, однак не просто ковзати, а котитися круглими крапельками, — Гаррі ковзав у воді, як на кульках.

Тут він запитав себе, чому не розумів цього раніше, а збагнув лише тепер? Відповісти на запитання йому було страшно. Ось уже кілька днів він відкриває у собі щось нове, незрозуміле і втрачає колишнє, людське. Від самого ранку він не може згадати назву вулиці, на якій живе в Окленді. Це страшно, як те, що він забув ім’я дочки. Номер будинку сто п’ятий, а назви вулиці він не пам’ятає.

3 тривогою він прислухається до себе. Чи він іще Гаррі? Але ж колишнього Гаррі немає. І ніколи не буде…

Не треба думати про це. Усе продумано, коли він кружляв в океанаріумі. Тепер необхідно піти.

Океан знову лежав перед ним незнаним світом, знову чекав на нього, і Гаррі мчав йому назустріч.

Яка дивовижна легкість рухів!.. І яка гама довкола фарб, звуків, холоду і тепла!.. Так, так, краще думати про це — тисяча відтінків холоду і тепла… Глибина, близькість берега, течії, плями хмар на поверхні — усе це відчуваєш у воді. Відчуваєш кожен сонячний зайчик… Як же називається вулиця, де він живе? Жив?.. А номер будинку сто п’ятий. Сто п’ятий?..

Берег зник. Залишилися сонце і океан. І глибина. Важка глибина унизу. Чи, може, це нове, незбагненне почуття? Ні, важка глибина. Вона втягує у себе… Я втомився, говорить собі Гаррі, я смертельно втомився. Від дослідів і від довгого плавання. І від Глена… Це Баттлі послав його сказати мені, що Гаррі помер. Померло все: ім’я дочки, назва вулиці, номер будинку. Скоро помре свідомість. Залишиться жити дельфін — морська зубаста тварюка. Жертиме рибу, ганятиметься за самицями. Баттлі і Глен убили Гаррі Пальмана, щоб дізнатися таємницю плавання дельфіна. Таємниця залишиться, а його,