Олексій Анатолійович Кононенко - Месник

Модест все продумав. Треба зважитися на неочікувані дії зібратися, сконцентрувати увагу, сили – один хибний крок і… Повернувся до того місця, де ліс відступив від озера, до валунів, влаштувався зручніше, так, щоб не подумали, щоб навіть не припустили, що він поруч, завмер.

Повний місяць на якісь долі секунди показувався в дірках хмар, вихоплював пейзажі, що здавалися фантастичними неземними. Озеро наче притягувало місяць. Місяцю дуже хотілося викупатися, попірнати в озері, він заради цього нахабно розсовував своїми крутими боками похмурі хмари.

Ага! Місяць освітив озеро, валуни. Є! Ось вони! Між каменями смужка сантиметрів десять… Плече, рука, бік… Тепер стати зручніше, злитися з деревом, адже вони теж стежать. Тільки б не промахнутися. Одного треба прибрати, щоб залишитися один на один, тоді план спрацює… І мовчать же, гади! Де ж ти, місяцю?!

Місяць вискочив крізь хмари зненацька, не краєм показався, а засяяв увесь, як величезний мідний гріш. «Малюк» готовий був полетіти у вузьку щілину між каменями…

Раптом… Один з противників вистромив голову, роззираючись… І «малюк» полетів! Полетів радісно, бо не доведеться пірнати між валунів, бо ціль видно і вона близько. «Малюк» зробив те, чого так довго його вчив у сільській бойні господар, – увіткнувся прямо в середину лоба. Модест за цей час проскочив кілька метрів, і дерева сховали його. Два постріли вслід розбудили нічну тишу, застогнали дерева, приймаючи грудьми шматочки свинцю.

«Мінус три! Тепер один на один. Він, хто б там не залишився, з валунів не вийде…»

Модест вийшов до озера з іншого боку. Валуни гіркою виднілися на другому березі. Але людина за валунами тепер ховалася так, що навіть при з’яві місяця її не було видно. Модест швидко роздягнувся і, коли хмари щільно закутали місяць, ковзнув до води. Озеро було маленьким, але глибоким, холодна вода обпікала. Ще раз виміряв очима відстань до протилежного берега і беззвучно сховався під водою.

Випірнув так само беззвучно, піднявся по коліна у воді, до валунів три кроки. Мертва людина лежала головою до озера, «малюк» стирчав посеред лоба, в розплющених очах відбивався повний місяць. Жива людина лежала на животі, спиною до Моді, виставляючи поперед себе чорний ствол обріза.

«Мертва людина, жива людина і… мокра людина…» – подумав Модест, роблячи крок. Жива людина різко перевернулася на спину. Але мокра людина вже летіла, і зупинити її було неможливо.

Льолік, а це йому пощастило прожити довше всіх із четвірки, вистрілити не встиг. Лівою Модест підбив руку з обрізом, а правою врізався в горлянку, в кадик. Тобто Льолік вистрілити встиг, але куля полетіла в небо над голими кронами дерев, прямісінько в центр величезного жовтого тіла місяця. Дерева полегшено зітхнули. Кулак не врізався в горло, він увійшов так, що Модест кісточками відчув твердий валун…

«Мінус чотири! Все!»

Піднявся, висмикнув ніж з лоба мертвої людини, ополоснув у воді. З розбитого коліна текла кров. «Об камінь…»

Місяць більше не ховався, чи то хмари розійшлися, поступившись його нахабству, чи то він сам схитрував і опустився нижче хмар. Модест прикидав, пірнути за одягом, а чи піти берегом. Він знесилився… Раптом побачив, як тіло Льоліка зсунулося з валуна, щось зблиснуло. Прямо в камені відбивав світло повного місяця золотий браслет. Точнісінько як розповідав дід Башкир.

Мокра людина повільно опустилася на коліна, простягла руку, і рука безперешкодно увійшла в камінь, торкнулася холодного металу… Модест нічого не міг зрозуміти. Він підніс золото до очей, підвівся. Виходить, браслет-оберіг існував! Виходить, він є! Із глибини, від серця, із душі вирвався первісний крик:

– Ого-го-го!!!

Два яскравих промені зійшлися на оголеному торсі репетуючого чоловіка, осліпили, повернули до дійсності.

– І голосом тебе Господь не скривдив! Усіх збереш, а навіщо?

– Саня?!

– А як же без мене? Ми ж з тобою завжди разом на розкопках були. Вибач, я трохи затримався, але не спізнився!

Голос у Сашка тремтів, говорив він багато – нервував. Браслет блищав у світлі місяця. Саня очей не відводив. Горилоподібний суб’єкт, який стояв у Сашка за спиною, нічого не міг зрозуміти, але так само, як і господар, тримав мокру людину на мушці.

– Докинеш? – запитав Жабов.

– Донесу! – луною відгукнувся Окунь.

– Не треба! – збився з подиху однокласник.

«Зараз вистрілить, – майнуло у Модиній свідомості, – Господи, коли це все скінчиться…» Він відштовхнувся, але підсковзнувся на мокрому камінні. Гуркіт пострілу і різкий біль у правому плечі усвідомилися в одну мить. Його жбурнуло на найвищий гострий валун, біль вдарив у голову, в п’яти, повернувся в спину… Місяць покотився в озеро.

Далі все було як в уповільненому кадрі. Модеста підкинуло, він ударився спиною об камінь, змахнув руками, браслет злетів догори й опустився на валун. Не відлетів, не відскочив, не розбився, а ввійшов у камінь. Блиснув і… сховався, зник, пропав.

Жабов вистрілив у камінь. Ще, ще й ще… Але кулі, висікаючи іскри, летіли в ліс. Бек дивився на господаря і нічого не міг зрозуміти. Мокра людина лежить за каменями і не подає ознак життя, більше ворогів не видно. Про всяк випадок Бек узявся стріляти куди заманеться. Дерева стогнали, кричали, волали, але їх ніхто не чув. Над світом плив величезний величний мідний місяць.

Продираючись крізь кущі, ковзаючись на мокрому листі, підвертаючи ноги, Жабов біг до валунів. Обдираючи нігті, підриваючи пучки пальців, намагався підняти валун. Бек допомагав господарю. Марно! Камінь вріс у землю. Браслет залишився маревом, видінням, обманом.

Жабов повернувся до голого непорушного тіла однокласника. І в цей час, у цю секунду поруч почувся рик, який перейшов у кошмарне виття, що змушувало мозок плавитися, нутрощі опускатися, серце холонути.

Страх повернувся до Олександра Жабова в одну мить. І вже нічого не було під місяцем: ні браслета, ні однокласника Моді Окуня, ні озера, ні лісу, ні Холодного Яру, ні вірного охоронця. Тільки Саня і страх. Бек теж злякався, він різко підвівся, при цьому