Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

але завжди зі шворкою, прив’язаною до лапки, — і це вона почала робити після того, як півень (чи один із півнів), котрий жив у неї, бувши випущений, кинувся навтікача, наскочив на сусідських курей, скільки хотів їх поскуб і помчав далі вздовж річки Кам’янки, роблячи жахливий рейвах у курячому царстві, аж уся околиця раптом заквоктала, закудкудакала, а півень скуб курей і мчав далі, як символ любасного вогню, і після того більшість курей на околиці, за винятком фригідних, поставали квочками. Так-от Галинка наївно, а може, по-жіночому проникливо, що часом буває одне і те ж, вважала, що Червона Шапочка носила капелюшка, щоб уподобитися курці й тим самим подобатися півневі, тобто викликати до себе, як сказала Галинка, приємні почуття. Третя гіпотеза, яку висунув один із Карасиків, на мою думку, найменш правдоподібна, пояснювала пристрасть Червоної Шапочки до червоного капелюшка, а може, й до півня, причинами конспіративними, тобто всі знали, що вона самогонниця, отже, переступала певною мірою існуючий закон, через це червоний капелюшок демонстрував її суспільні червоні переконання, звісна річ, маскувально. Георгій Ковальчук, який часом жартував, а бувало — й непогано, заявив, що це в Червоної Шапочки зовсім не капелюшок, а наріс так гребінь, що сталося після довготривалого співжиття із півнем, бо вона, сказав Ковальчук, хитро мені підморгнувши, давно перебуває із півнем у статевому зв’язку, тобто дозволяє скубти себе в тім’я, отож у тому місці й виросла ота червона шкіряна складка. Отже, це була четверта, хай і жартівлива, гіпотеза; правда, Ковальчук цілком серйозно мене переконував, що він зовсім не жартує, а в тому, що говорить, серйозно переконаний, а що Георгій жартував і справді вельми рідко, я йому певною мірою повірив, власне, подумав, що такий погляд — результат його недорозвиненого мистецького бачення. Про те, як легалізовувала Червона Шапочка своє самогоноваріння, уже мова велася, а для тих, хто забув, повторюю: Червона Шапочка платила данину натуральним продуктом міліціонеру Гомзину. Цей акт відбувався так.

Червона Шапочка гнала самогон не з допомогою виварки, в яку заливалася бражка, у ту бражку ставився триніжок, на триніжок — миска, котра могла у виварку вільно влізти, зверху на виварку ставилася миска велика із холодною водою — ця миска була дистилізатором. Знизу виварка підігрівалася, пара осідала на дні великої миски з холодною водою і крапала в миску меншу, поставлену на триніжку, — ні, такий примітивний спосіб самогоноваріння годився для домашнього вжитку. Червона ж Шапочка, маючи державне сприяння з боку міліціонера Гомзина, правда, не офіційне, а нелегальне (до речі, різниця між цими поняттями завжди залишалася для Червоної Шапочки незбагненна), дозволила завести собі справжній куб поважної величини, який стояв у неї на кухні; принаймні так вважала моя мати, мені ж не випало ні разу переступити її порогу; до дітей Червона Шапочка ставилася з чималою засторогою, навіть бридливістю, особливо до хлопчаків, отже, її порогу, здається, ніколи не переступав жоден мужчина, признаюся, я сам відчував, що від неї відходять якісь античоловічі й антидитячі флюїди, бо коли опинявся близько неї, мене від неї аж відштовхувало… Так, от, як із рурки куба набігала перша півлітра самогонки, Червона Шапочка її відставляла, а коли з’являвся вдома в усій своїй, як писав колись Шевченко, «ослячій величі» Гомзин, покірливо вгиналася, притискаючи ту плящину до грудей, і малюсінькими крочками чалапала величезними капцями, бо мала ногу, як у поліського злодія, через веранду до дверей міліціонера Гомзина (таке мені розповів один із Карасиків, який ту сцену, як ближчий, ніж я, сусід, підглянув), делікатно стукала зігнутим чорним пальцем і отак смиренненько чекала. Міліціонер Гомзин той смиренний стукіт уже знав, через це рвучким рухом розчиняв двері й поставав у всій своїй, повторимо визначення Шевченка, «ослячій величі».

— Что, бабка? — питав голосно і владно, як імператор Петро Перший.

— Первачку вам принесла, щоб покушали, — солодко казала Червона Шапочка. — Самого, що не є, первого, шо не є, крепкого.

— Што-то слабінький твой первачок стал, бабка! — казав голосом імператора Петра Першого Гомзин і дивився на Червону Шапочку, з’їдаючи її поглядом.

— Ну, це вже не скажіть, це вже не скажіть! — солодко жебоніла Червона Шапочка. — Для вас я вже стараюся найлучченький. От, підпаліть, коли є сірничок.

Стара наливала в долоню трохи первачку (а може, Карасик брехав, що в долоню), а міліціонер Гомзин запалював сірника й підносив до налитої горілки. І вся долоня Червоної Шапочки спалахувала синім вогнем, і вони пильно придивлялися до того вогню, бо горіла самогонка таки справно, і таку пробу стверджував міліціонер Гомзин:

— Да, водочка, кажеца, подходящая!

На моє заперечення, що вогонь мав би обпалити долоню Червоної Шапочки, Карасик, котрий мені це оповів, викруглив і без того круглі оченята і сказав:

— Ти шо, не знаєш, шо вона відьма? Я сам бачив, як вона на мітлі літає. Хочеш, забожусь… Я навіть бачив, як вона з каструлею на голові ходила!

На відьму Червона Шапочка схожа була. Висока, худа, кощава, із темними пронизливими очима, з ротом, із якого визирали два зуби і який міг стягуватися ворочком, зі здоровенними ногами, на яких стриміли ще більші капці, ніби вони були для літання, як у казках, в отому незмінному прирослому до голови червоному капелюшку — вона часом мені снилась, але не в образі чарівної дівчинки з казки Перро, а в образі її бабусі, і мені видавалося, що то зовсім не вовк перебрався в бабусю, а була то справжня людожерка, яка могла не тільки Червону Шапочку, але й вовка заїсти. А що старі жінки часом вельми химерно чепуряться, то, перш ніж ковтнути свою любу внучку, вона здерла з неї червону шапочку й насадила на голову собі.

Ота чудна химерія часом крутилась у мене в голові, коли я бачив цю жінку. Та хоч була достатньо страшненька, виявляється, і вона мала свої страхи, принаймні виразно остерігалася своїх покупців, бо то були здебільшого околичні п’яниці, адже виготовляла вона горілку не тільки для них, а частіше для людей порядних, наприклад, для частих поминок, які траплялися в нашому домі… Так-от, щоб часом котрийсь п’яниця не посягнув на її честь, вона замовила у євангеліста Сухаря, щоб той у дверях вирізав їй кватирку, яка зачинялася б із середини, притому