Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

бур’яну. Часом я чув, як Зіна співає. То були трубні звуки якоїсь дивної тональності, часом веселі, а часом і сумні. Інколи ті звуки приходять до мене у сон і тепер, і це майже завжди буває, коли оживає в мені й починає непокоїти привид мертвого дому. Але в снах таким голосом співає не Зіна, а її прегарна, наче порцелянова лялька, сестра Стася. Уві сні Стася примушує мене сідати за фортепіано і акомпонувати їй. Я виконую це бажання, а вона співає. Трубним, дивної тональності голосом.
9

Дім був приречений, як і люди, що в ньому жили. Зрештою, люди приречені фактом свого народження, як і будинки фактом свого зведення. Але в цьому випадку, мені здавалося, було щось особливе і не до зрозуміння. Ніякої містики, Боже борони, але я не можу позбутися переконання, що незбагненна печатка була прикладена до стін того дому та його мешканців. Недарма він, той мертвий дім, не покидає мене і сидить у мені, як забитий у серце цвяшок. Недаремно й ті люди приходять до мене в мої сни і в мої яви й турбують: що вони від мене хочуть чи вимагають? Того не знати, але в спокої мене не полишають. Часом мені здається, що причина ясна: усі, й живі, і мертві потребують співчуття, адже жити без співчуття — це пробувати у безприкаяності. Мертві ж співчуття потребують особливо, недаремно за спокій їхніх душ колись молилися, та й тепер часом моляться. Молитва за спокій душі — це і є висловлене співчуття до мертвого. Чи є позагробне життя, чи його немає, люди не зникають, як я вже казав, аж доки живе на землі пам’ять про них. Відтак я не дивуюся, що пожильці мертвого дому і сам дім турбують мене, минуле кожної людини — це і є мертвий дім у ній. Я нічим не ліпший від тих, про кого пишу, але залишився єдиний з-поміж них живий, отже, на мене єдиного у них надія. Саме тому й пишу цю повість, хоч, може, певною мірою уподібнююся до Георгія Ковальчука з його графоманією. До речі, саме пам’ять про нього весь час утримувала мене від писання, хоч до того не раз мене поривало. Але тепер я збагнув, що між його писанням і моїм є істотна різниця: він писав про життя, якого ніколи реально не існувало, і його герої не мали живої плоті, бо лишалися виплодом не вельми вигадливої, навіть примітивної фантазії — бліді копії героїв інших книг, отже, то було вигадане з вигаданого, а через те й анемічне; моя ж повість — це не гра фантазії, а спроба подати співчуття тим, котрі колись були живими людьми, жили, як уміли, а тепер, ніби прохачі, ходять по голих коридорах моїх снів із прохально простягнутою рукою. Це ж, здається, єдине, що я можу їм подати; так принаймні вони проживуть трохи довше, як зі мною чи в мені, — поки триватиме цей папір, на якому мережу рядки. Розумію дочасність і такого вирішення, та ліпшого нічого придумати не зміг.

Можливе й інше. Може, я трохи хитрую сам із собою та й з ними; можливо, в такий спосіб хочу звільнитися від привиду мертвого дому та його мешканців, сподіваючись, що, коли задовольню їхню потребу в співчутті та пам’яті на лоні земнім, вони заспокояться чи упокояться і перестануть тривожно блукати і прохально зазирати мені у вічі, та німо про щось просити, і бовваніти тінями у снах та явах, і являтися мені в обличчях незнайомих людей, — я звільнюся від них і полегшено зітхну або ж здобуду почуття виконаного обов’язку, що одне і те ж, і вони покинуть мене, відійшовши спокійно у мертво-синій простір, якому нема ні кінця, ні краю, бо відтоді, як отак задовольняться, місія їхня — безконечно іти по безкраїй дорозі, а що дорога та без кінця, то йдуть вони для того, щоб не прийти нікуди.

Це так у мені говорить моє егоїстичне «я». Альтруїстичне моє «я» вістить інше. Не я їм потрібен, а вони мені. Адже вони — частина моєї пам’яті, притому найяскравішої, тобто я маю у них потребу не меншу, ніж вони в мені. Бо самотні й неприкаяні не вони; ті, котрих нема, самотніми не бувають, — а я, адже самотність — це приречення живих. Отож, коли переді мною розквітають сцени життя мертвого дому, починаю відчувати, що моє життя не було в’язанкою пустопорожніх днів, які не полишили після себе й сліду, скибами мертвого часу, а таки частиною моєї живої присутності серед інших, може, ліпших, а може, гірших, як я, але раз назавсігди неповторних. Отже, та рука, яку я протягую до них, уже відійшлих у вічність, не обов’язково щось має їм давати; можливо, вона хоче взяти у них те ж саме, чого просять і вони, — співчуття.

Отак ми єднаємося, знову сходимося, розійшовшись, і знову творимо свій дім, який хоч і є привидний, але аж ніяк не мертвий. Принаймні поки не землі існую я.

Гадаю, мова моїх обох «я» має підстави, отже, можливо, одне одного й не заперечує.

10

У квартирі № 8 жила Червона Шапочка. Я думав, що її так прозивають через те, що носила червоного капелюшка (я підозрював, що вона в ньому навіть спить), але, як сповістила мені мати, котра була агітатором під час голосувань, отже, мала обов’язок обходити всі квартири і знати паспортні дані пожильців, прізвище в сусідки й справді було Червона Шапочка, власне, писалося воно Червоношапочко; річ цілком вірогідна, що ця жінка одягла так стаціонарно на себе червоного капелюшка, пристосовуючи до свого прізвища. Є інша гіпотеза щодо генези цього капелюшка, її висловила Галинка, очевидно, через чисто жіночу здатність до фантасмагорій; річ у тім, що Червона Шапочка мала пристрасть не до вовків чи їхніх родичів собак, як про це вістить звісна казочка Шарля Перро, а до півнів, власне, одного півня, притому яскраво-червоної барви. Сумнівно, правда, щоб один і той же півень жив так довго, бо скільки себе пам’ятаю, Червона Шапочка завжди тримала в себе в хаті півня, часом і гуляла з ним, тримаючи в руках, зрідка пасла, випускаючи,